Читати книгу - "Байки Харківські, Григорій Сковорода"

горілиць, а спля­чий вельми схо­жий на мерт­во­го. Юр­ба всіля­ких Мавп, вва­жа­ючи йо­го за мерт­во­го, наб­ли­зи­лась до нього і по­ча­ла стри­ба­ти та ла­ятись, за­був­ши страх і по­ва­гу до ца­ря сво­го. А ко­ли нас­тав час про­ки­ну­тись від сну, по­во­рух­нув­ся Лев. Тоді Мав­пи, прий­шов­ши до нього од­ним шля­хом, сімо­ма до­ро­га­ми роз­си­па­лись. Стар­ша з них, отя­мив-шись, ска­за­ла:

- І пред­ки наші не­на­виділи Ле­ва, та Лев і до­нині Лев, і навіки віків…

БАЙКА "ЩУКА І РАК"

Щука, нат­ра­пив­ши на со­лод­ку по­жи­ву, жадібно її про­ко­в­т­ну­ла. Та рап­том відчу­ла за­хо­ва­ну у ла­со­щах уд­ку, що за­ст­ряг­ла у її нут­ро­щах. Рак се зда­ля примітив і на ра­нок, по­ба­чив­ши Щу­ку, спи­тав:

- Чого се ви, пані, сумні? Де подівся ваш ку­раж?

- Не знаю, бра­те, чо­гось сум­но. Ду­маю, щоб роз­ве­се­ли­ти­ся, поп­лис­ти з Кре­мен­чу­ка в Ду­най. Наб­рид Дніпро.

- А я знаю дже­ре­ло ва­шо­го су­му,-ска­зав Рак.- Ви про­ковт­ну­ли уд­ку. Відте­пер вам не до­по­мо­же ні швид­кий Ду­най, ні пло­до­нос­ний Ніл, ні ве­се­ло­ви­дий Ме­андр, ні зо­лоті кри­ль­ця.

Сила: Рак точ­ну прав­ду мо­вить. Без ро­зу­му й за мо­рем по­га­но, а муд­ро­му чо­ловікові весь світ - рідний край: скрі­зь йо­му і завж­ди доб­ре. Він доб­ро не зби­рає по місцях, а но­сить йо­го в собі. Во­но йо­му - сон­це у всі ча­си і як скарб у всіх країнах. Не місце йо­го, а він ожив­лює місце, не виг­на­нець, а по­до­рожній, і не вітчиз­ну ки­дає, а ли­ше змінює її; ку­ди прий­шов - тої землі і син, бо не­се в собі на­род­не пра­во…

Меандр - наз­ва річки в Малій Азії. Ско­во­ро­да час­то порівнює мо­ву біблії з цією річкою, що те­че по гарній місце­во­сті, але в'ється, мов змій, та плу­тає течію свою, мов ла­бі­ринт.

БАЙКА "БДЖОЛА ТА ШЕРШЕНЬ"

- Скажи мені, Бджо­ло, чо­го ти та­ка дур­на? Чи знаєш ти, що пло­ди твоєї праці не стільки тобі самій, як лю­дям ко­рисні, а тобі час­то і шко­дять, при­но­ся­чи замість на­го­ро­ди смерть; од­на­че не пе­рес­таєш че­рез дурість свою зби­ра­ти мед. Ба­га­то у вас голів, але всі без­мозкі. Вид­но, що ви без пут­тя за­ко­хані в мед.

- Ти по­важ­ний ду­рень, па­не рад­ни­ку,- відповіла Бджо­ла.- Мед лю­бить їсти й ведмідь, а Шер­шень теж не про­ти то­го. І ми мог­ли б по-злодійсько­му до­бу­ва­ти, як ча­сом ва­ша братія й ро­бить, ко­ли б ми ли­ше їсти лю­би­ли. Але нам незрівнян­но більша радість зби­ра­ти мед, аніж йо­го спо­жи­ва­ти. До сього ми на­род­же-ні і бу­де­мо такі, до­ки не пом­ре­мо. А без сього жи­ти, навіть ку­па­ючись у ме­ду, для нас най­лютіша му­ка.

Сила: Шер­шень - се об­раз лю­дей, котрі жи­вуть крадіжкою чу­жо­го і на­род­жені на те тільки, щоб їсти, пи­ти і та­ке інше. А бджо­ла - се сим­вол муд­рої лю­ди­ни, яка у при­род­же­но­му ділі тру­диться. Ба­га­то шершнів без пут­тя ка­жуть: на­що сей, до прик­ла­ду, сту­дент учив­ся, а нічо­го не має? На­що, мов­ляв, учи­ти­ся, ко­ли не ма­ти­ме­те дос­тат­ку?… Ка­жуть се нез­ва­жа­ючи на сло­ва Сіра­ха [6]: «Ве­селість сер­ця - жит­тя для лю­ди­ни» - і не тям­лять, що при­род­же­не діло є для неї най­со­лод­ша втіха. Пог­ляньте на жит­тя бла­жен­ної на­ту­ри і навчіте­ся. Спи­тай­те ва­шо­го хор­та, ко­ли він ве­се­лі­ший? - Тоді,- відповість вам,- ко­ли по­люю зай­ця.- Ко­ли за­єць смачніший? - Тоді,- відповість мис­ли­вець,- ко­ли доб­ре за ним по­люю.

Погляньте на ко­та, що си­дить пе­ред ва­ми, ко­ли він ку­ражніший? Тоді, ко­ли всю ніч бро­дить або си­дить біля но­ри, хо­ча, зло­вив­ши, й не їсть миші. Замк­ни в дос­тат­ку бджо­лу, чи не пом­ре з ту­ги, в той час, ко­ли мож­на їй літа­ти по квіто­нос­них лу­гах? Що гірше, ніж ку­па­ти­ся в дос­тат­ку і смер­тельно ка­ра­ти­ся без при­род­же­но­го діла? Не­має гіршої му­ки, як хворіти дум­ка­ми, а хворіють дум­ки, поз­бав­ля­ючись при­род­же­но­го діла. І не­має більшої ра­дості, аніж жи­ти за пок­ли­кан­ням. Со­лод­ка тут пра­ця тілес­на, терпіння тіла і са­ма смерть йо­го тоді, бо ду­ша, во­ло­дар­ка лю­ди­ни, втішається при­род­же­ним ділом. Або так жи­ти, або му­сиш умер­ти. Ста­рий Ка­тон чим муд­рий і щас­ли­вий? Не дос­тат­ком, не чи­ном тим, що йде за на­ту­рою, як вид­но з Ціце­ро­но­вої кни­жеч­ки «Про старість»…

Але ж роз­ку­си­ти тре­ба, що то зна­чить - жи­ти за на­ту­рою. Про се ска­зав древній Епікур та­ке: «По­дя­ка бла­женній на­турі за те, що потрібне зро­би­ла не­важ­ким, а важ­ке не­потрібним».

БАЙКА "ОЛЕНИЦЯ ТА КАБАН"

У польських та угорських го­рах Оле­ни­ця, зав­ба­чив­ши до­машнього Ка­ба­на, ста­ла віта­ти­ся:

- Доброго здо­ров'я, па­не Ка­бан. Радію, що вас…

- Що ж ти, негідни­це, та­ка не­пош­ти­ва! - крик­нув, на­бур­мо­сив­шись, Ка­бан.- Чо­му звеш ме­не Ка­ба­ном? Хіба не ві­да­єш, що я підви­ще­ний у Ба­ра­ни. Маю про це па­тент, що рід мій по­хо­дить від най­шля­хетніших бобрів, а замість опанчі я для ха­рак­те­ру но­шу на лю­дях здер­ту з вівці шку­ру.

- Перепрошую, ва­ше бла­го­родіє,- ска­за­ла Оле­ни­ця,- я цьо­го не зна­ла! Ми, прості, су­ди­мо не по одя­гу та сло­вах, а по спра­вах. Ви ж так са­мо, як і ко­лись, риєте зем­лю і ла­ма­єте ти­ни. Дай вам бо­же бу­ти й ко­нем!

Сила: Не мож­на на­чу­ду­ва­ти­ся з дурнів, які зне­ва­жи­ли і зганьби­ли най­чесніший і не­оцінен­ний бісер доб­родійства ли­ше зад­ля то­го, щоб про­дер­ти­ся до чинів, зовсім невідпо­відних до їхніх на­хилів. Який не­чис­тий їм на­шеп­тав на ву­хо, що ім'я та одяг змінять їхнє бут­тя, а не жит­тя чес­не, гі­дне чи­ну? Ось дос­те­мен­но Езо­пові граки, що вдя­га­ються в чу­же пір'я! З та­ко­го зши­те існу­ван­ня жит­тя на­га­дує чо­вен, у яко­му їха­ли мо­рем зо­дяг­нуті по-людсько­му мав­пи, і жод­на не вміла кер­му­ва­ти. Той, хто має освіче­не око, яку безліч ба­чить він ослів, уб­ра­них у лев'ячу шку­ру! А для чо­го вбрані? Для то­го, щоб вільніше мог­ли рабські свої ви­ба­ган­ки вдо­вольня­ти, лю­дей тур­бу­ва­ти і про­ла­му­ва­тись крізь за­го­ро­ди гро­ма­дянських за­конів. І ніхто з дос­той­них честі на не­пош­тивість так не сер­диться, як ці мав­пи з ос­ла­ми та ка­ба­на­ми. Ста­ро­давнє грецьке прислів'я: «Мав­па є мав­пою і в зо­лотім уборі»…

БАЙКА "БАБА ТА ГОНЧАР"

Баба ку­пу­ва­ла гор­щи­ки. Лю­бощі мо­ло­дих літ ще й тоді їй зга­ду­ва­ли­ся.

- Почому сей гар­ненький?

- За то­го візьму хоч три ша­ги,- відповів Ган­чар.

- А за то­го гид­ко­го (онде він), зви­чай­но,- шаг?

- А за то­го мен­ше двох копійок не візьму…

- Що за ди­во?

- У нас, ба­бо,- відповів май­стер,- не очи­ма ви­би­ра­ють, а слу­ха­ють, чи чис­то дзве­нить.

Баба хоч ма­ла не­по­га­ний смак, од­нак нічо­го на те не змог­ла відповісти, а ли­ше ска­за­ла, що й са­ма во­на дав­но се зна­ла, але за­раз не по­ду­ма­ла.

Сила: Зви­чай­но, ся пре­муд­ра Єва - пра­ба­ба усіх тих