Читати книгу - "Танґо смерті"

і закинути на гілляку, але то був наш кумпель, і то такий, що ще пошукати. Коли ми почали пробувати курити, то не хто як Йосько приносив нам папіроси, які він крав у свого вчителя музики, хоча сам не курив, був дуже слухняною дитиною, недурно пані Ґолда казала: «Мій Йосьо! То золота дитина! Шкода, що його татуньо не зможе ним натішитися». Татуньо Йоська був аптекарем і відповідав у війську Української Народної Республіки за ліки, тому Ґолду сусіди називали «пані докторова», і вона тим дуже пишалася, а коли ми хотіли до неї підлабузнитися, то теж казали «пані докторова», і вона нас не шпетила за наші витівки, а виносила смачнючий цибульовий пляцок або солоні пальчики з кмином, навіть тоді, як ми залізли в її балію, повну чистих простирадл, які вона щойно познімала з мотузків, і вдавали, що пливемо на піратському кораблі, так що ті простирадла довелося знову прати.

Вольф був здоровилом, старшим за мене на два роки, мало що високим, то ще й грубим, з такими пампулями*, що вух не було видно, рум’янець грав на них, як на ябках, зате ж і моцний був. Та йому й зайве було силу свою демонструвати, доста було йому підійти, побачивши, що бійка затівається, і так легенько, так по-доброму посопіти, примруживши очі, то відразу все влягалося, і тихенько всі вшивалися. Його й старші хлопці остерігалися, а в душі він був добряка і такий, що хоч до рани прикладай, бувало, підбере горобчика, якого бешкетники катапулькою* поцілили, хухає на нього, гладить, ще й додому принесе і виходжує, ми не раз із нього кепкували, цікавлячись, чи не ридає він, коли росіл з курчати хлебче, бо ж те курча нічим не гірше за горобчика, у відповідь Вольф сміявся і гладив себе по животу, приказуючи, що всі вони тут, усі ті курчата, яких він спожив, усі тут, у животі, і там їм затишно, тепло і радісно, а як хто не вірить, то може прикласти вухо до його живота і послухати, як вони щасливо квокчуть, і ми прикладали вуха і справді чули якесь квоктання, схоже на курчаче, а Вольф сміявся, і живіт його подриґував. Вольф був майстром на всі руки, умів і вітрильника змайструвати, і літачка моторового, а взимку шопки робив, та такі, що там тріє царі й Ісусик були, як живі, а віслючок, волик і коник кивали головами, а коли Вольф смикав за ниточку, то маленький Ісусик махав ручками і ніжками і нюняв: «Ве-е-е!», пані Ріта казала, що то гріх так над Ісусиком знущатися, а ми того не могли зрозуміти, бо яке тут знущання, та ж то немовлятко, не може воно ще Слово Боже проповідувати, тому й каже: «Ве-е-е!». Ми з тою шопкою ходили колядувати і на Замарстинів, і на Личаків, і всюди мали шалений успіх. Навіть Йосько з нами ходив і, хоч не колядував, але пригравав на скрипці. Колядували ми на трьох мовах і навіть їздили у Винники, де була німецька колонія, і колядували для німців, а ті не могли натішитися, бо там залишилися уже здебільшого старші люди, а молоді повиїжджали до фатерлянду, і не було кому їм рідною мовою заколядувати, аж поки ми не з’явилися. О-о, то ми там животи понабивали! Ще й на дорогу нам давали.

А Ясь був худа тичка, мав довгі ноги, довгі руки і лазив по деревах, як мавпа, і не було такого рівчака, якого б він не перестрибнув, тому ми й не дивувалися, коли він хвалився, що навіть Полтву перестрибнув, хоч ми того чуда-дива й не бачили. Таким бути, як Ясь, мрія кожного. Коли його мама часом у хаті зачиняла, щоби не гайсав, а уроки вчив, то він через кватирку вилазив. Ми з Яськом захопилися пригодницькими книжками і спочатку мріяли бути піратами, потім індіянцями і ковбоями, а вкінці ми вже остаточно перетворилися на козака і гусара і билися на шаблях, як Богун зі Скшетуським*. Шаблі у нас були дерев’яні, але часом все ж таки не обходилося без ран. А ще ми малювали карти, на яких позначали закопані скарби, і ховали ті карти в бляшані пуделочка та підкидали комусь у льохи, ану ж хто знайде і, збагнувши, що то мапа скарбу, вирушить на пошуки. То така була забава, а насправді нам страшенно хотілося знайти який-небудь скарб.

Щодо мене, то я не виділявся нічим, не був ані високим, ані курдупелем, не товстим і не худим, від тата я успадкував подовгасте обличчя, оздоблене орлиним гострим носом, і сині очі, в яких тонули дівчата. Нам подобалося гуляти по різних закамарках, маленьких вуличках, де будиночки були сповиті дрімотою і диким виноградом, а підвіконня розквітали матіолами, настурціями і лінивими котами, що грілися на сонці, ловити запахи, які линули з вікон кухонь, і вгадувати, що там сьогодні буде на обід, але не любили ми цирку і зоопарку, навіть якщо він приїхав із самої Варшави; одного разу ми пішли й побачили в клітці орла, який сидів, скулившись та набурмосившись, на сухій галузці, очі його були такі сумні, що здавалося, він уже не живе, хоч і продовжував жити, але сенсу життя вже не бачив, тлів, як жаринка, і весь він був такий, мовби його затраскали білим вапном, весь був рябий, але то не було вапно, то горобці сідали зверху на клітку, яка не мала даху, а йно прути, і срали на нього, весело перецвірінькуючись і тріпочучи крилами, либонь, це заняття справляло їм неабияку приємність, а орел, змирившись зі своєю долею, лише кліпав своїми сумними очима і часом лише переступав з ноги на ногу. Коли ми дивились на нього, нам хотілося плакати, але ми не заплакали, а вночі прокралися в звіринець і тихенько відчинили клітку навстіж, та орел не рухався, тоді Ясь узяв палицю і штурхнув його, орел стрепенувся і подивився на нас, а Ясь далі штурхав, орел відступав на край гілки, аж поки зіскочив на діл, проте клітки не покидав. Може, у нього підрізані крила, сказав Йосько, а я відповів, що тоді ми його заберемо з собою. Та врешті Ясь таки вигнав орла з клітки, він зістрибнув на землю, роззирнувся, затріпотів крилами, мовби стріпуючи з себе усі ті горобині гівенця, і злетів у небо. Наступного дня усі газети повідомили новину, а відтак дирекція звіринця мусила найняти поважнішу охорону, замість того старого діда, який дрімав