Читати книгу - "Подвиг Вайвасвати, Олександр Павлович Бердник"

Більше нічого не сказав жрець. Твердими кроками рушив він до моря і зник за скелями.

Через якусь мить дітлахи сипонули до берега. За ними потяглися дорослі. Всім кортіло побачити ще раз доброго й суворого служителя Сонця.

Та берег був безлюдний. Океан також. Не видно було ні жерця, ні човна, на якому він міг би поплисти до інших островів. Служитель Сонця зник…

Покотилися над островом дні й літа. Грозами стоголосими, що супроводжували бурхливі тропічні зливи. Ураганами страхітливими, які забирали в морі рибалок, топлячи їх в незміряних глибинах. Чарівними прозорими днями, коли пухнасті хмаринки, граючись, пливли над розніженою землею, а дерева гнулися під тягарем жовтих, червоних, оранжевих плодів. Сніговими завірюхами, що котилися з далекої півночі, несучи людям холод і хвороби.

Все минало. І зле й добре. І приємне й огидне. Після холодів приходила спека. Після голоду достаток. Після смерті народжувались нові люди.

Все минало. Текло, струмилося розмаїтим живим потоком. І в тому потоці виростав, наливався силою, входив у життя Вайвасвата.

Він плавав з батьком на великому човні, помагав йому лагодити сіті, закидати їх у море, витягати з багатим уловом. Матері він приносив з берега блискучі камінці, нанизував на тонкі нитки і, радісно сміючись, дарував. Анура не могла натішитися сином. Він виростав слухняний, сильний, мужній. І все ж не такий, як всі.

Їхнє життя замикалося в тісних межах невеликого острова. На заході бовваніли гори, на півдні зеленіли ліси. А ще далі, на обрії, інколи можна було побачити синю смугу іншого острова. То був Рута, острів Чорного Володаря, а на ньому легендарне місто Золотих Воріт. Вайвасвату не задовольняло одноманітне життя батьків. Він не говорив про це ніколи, але в синіх очах сина Анура часто помічала тугу й тривожні іскри прихованих бажань.

— Мамо, — запитував вечорами Вайвасвата, — куди сонце ховається після дня?

— В лоно божества, синку.

— Божества, — повторював Вайвасвата, нахмуривши русі брови. — Лоно божества… А що це таке, мамо?

— Гріх питати про цс, синку, — строго відказувала Анура.

— Що означає гріх?

— Недозволене, сину. Те, за що божество карає…

Божество, — задумливо й протяжно говорив хлопець. — Воно сильне, мамо?

— Найсильніше за все, сину. Навіть сонце служить йому!

— Навіть сонце?! — дивувався Вайвасвата. — От бач! А сонце нікого не карає. Воно світить всім. То як же божество може бути гіршим за сонце?

Мати розгублено розводила руками, замовкала. Діавара, слухаючи сина, задоволено всміхався, але чомусь потім важко зітхав, похитуючи кудлатою чорно-сивою головою.

Минали дні. І знову Вайвасвата питав:

— А куди понесли вчора старого Ототала?

— Закопувати, — пояснювала мати. — Його спочатку спалять, а потім закопають.

— Навіщо? — дивувався син. — Хіба він вже не хоче жити?

— Прийшла смерть, — терпляче казала мати. — Ототала постарів, втратив силу…

— І так усі люди? — допитувався Вайвасвата. — Всі вмирають?

— Всі, сину… І я вмру. І ти…

— І все? Більше нас не буде?

— Мудрі люди кажуть, що ми будемо. Тільки не тут, а в країні блаженних предків…

— Де вона, мамо? — тривожився Вайвасвата. — Я хочу туди. Там, мабуть, цікаво!

Мати гладила сина по русявій голівці, втішала:

— Ще прийде час, сину. Ти знатимеш все. Що я відаю — стара, темна жінка? Жрець, який присвятив тебе сонцю, казав: жде Вайвасвату дивна доля! Чекай долі-своєї, Вайвасвато!..

Хлопець ішов на берег моря, сідав на камені, слухав гуркіт прибою, дивився на плин зеленавих хвиль. Він вдивлявся в обрій, вслухався у звуки простору, стежив за блискавичним польотом крикливих птахів, ніби хотів у сплетіннях мінливої природи знайти розгадки таємниць, що тривожили його юний розум.

Не знати що приносили роздуми Вайвасваті, але мати бачила, що син повертався з берега вспокоєний, прояснений…

І знову котилися літа.

Ріс, мужнів Вайвасвата. Став він прекрасним юнаком. Сильним, як лев, струнким, як бамбук, яснооким, як сокіл. Чорношкірі дівчата острова плакали від жаги вечорами, ховаючись од сторонніх очей поза деревами, проводили закоханим поглядом юного велетня.

— Бог! Бог Сонця! — шепотіли вони, заламуючи руки над головою.

Бронзова шкіра юнака золотаво блищала під променями вечірнього сонця, густі кучері розсипалися темно-русим водоспадом по крутих плечах, очі горіли блакитним вогнем під густими бровами.

Він ішов на скелю, на своє звичне місце, завмирав. Груди здималися від неясного хвилювання, від прихованої тривоги. Вайвасвата ніби чув якийсь поклик. Куди? Хто його кликав? Для чого? Ніхто не міг відповісти йому.

Та одного весняного ранку дивна доля, пророкована жерцем Сонця, знайшла-таки Вайвасвату…

До острова наближалися три великі кораблі. Вони мали чорний, зловісний колір. Над ними, на щоглах, маяли жовті полотнища з криваво-червоними образами Пір’ястого Змія, що пазурами роздирав серце лебедя. Вітрил кораблі не мали, не видно було й гребців, але щось рухало їх по воді. Кораблі повільно наближалися до берега, за ними вирувала хвиляста буруниста доріжка.

Островитяни скупчилися на скелястому березі, дивилися на непроханих пришельців, мовчали, тривожно перезиралися.

Вайвасвата зацікавлено спитав:

— Батьку! Чому вони пливуть сюди? Які дивні великі човни… Вітрил немає… Нема весел… Що ж їх штовхає?

— Чаклунство, — знехотя відказав Діавара. — Не інакше, як чаклунство. Це кораблі Чорного Володаря. Я бачив такі ще в юності. Серце віщує лихо… Ой, недобрі це гості!

Кораблі вже близько. На них заворушилися постаті в чорному. Почали стрибати просто на мілину. Лаштувалися рядами, мовчки брели до берега, виблискуючи бронзовими панцирами.

Обличчя вояків закриті чорними машкарами. В прорізах блищать холодні очі. Не розібрати, що в них — злоба чи байдужість.

Велетень у білому шоломі з чорним пір’ям на верхівці витяг меч, щось крикнув. Вояки теж оголили короткі мечі.