Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Назвали вони себе вільними козаками, — мабуть, на противагу тим козачкам, що служили «царю-батюшкє». «А ми вільні! Ми — козаки!»
Це була перша у новітній час бойова українська частина. Від неї і почалась Українська революція, відтак саме у Гусаковому відновлено перервану українську історію. Очолив першу сотню Вільного козацтва Грицько Іванченко.
Сотня швидко зросла до 240 осіб. У Гусаковому та сусідніх селах забив гарячий пульс козацького життя. Невдовзі у волості створили курінь. Гусаківським курінним став Никодим Петрович Смоктій. Був він молодшим братом українського етнографа Андрія Смоктія, який публікував свої праці в «Киевской Старине». Андрій Смоктій написав і видав книжечки про Тараса Шевченка, Устима Кармалюка та оповідки з життя козаків, чумаків і селян.[3] Напевно, і молодшому братові оповідав не раз про гайдамаків, про козацьке минуле України. Може, якраз тоді й зародилася у Никодима мрія відродити козацтво.
Юрій Тютюнник писав про нього: «Був то заможний господар, мав до двадцяти десятин власної землі. Мав тридцять п’ять років, (був) високий, чорнявий, лагідної натури… освіту одержав у Звенигородській двокласовій школі; багато читав; Смоктієві допомагали Ковтуненко та Пищаленко, люди з вищою освітою; обидва звенигородці. Всі вони у війську не перебували».[4]
Гусаківці вирушили в агітаційний рейд по сусідніх селах. «Дехто у саморобному сідлі з дубовим списом. Інший з довгою шаблею, відібраною у поліцейського. Небагато з них мали бойову та мисливську зброю. У Розсоховатці, Новоселиці, містечку Катеринополі, в Степному, Юрківці, Багачівці, Козацькому, Княжій, Тарасівці, Кирилівці (Керелівці), Ґудзівці, місті Звенигородці, в Озірній та Вільхівці провели мітинги. Сотні селян там записувалися у Вільне козацтво».[5]
У козацтво йшли насамперед, щоб оборонити села від російських дезертирів — утікачів із Південно-Західного фронту, які, прямуючи до Совдепії, грабували українське селянство. Козаки одразу ж заволоділи зброєю, що зберігалася на військових складах.
Чисельність сотень залежала від кількості мешканців села. Найчисельнішою була Кирилівська сотня — до 1000 козаків. Горді земляки Тараса Шевченка стали в лави захисників Вітчизни одні з перших. Сотні однієї волості об’єднувались у курінь, курені, у свою чергу, складали кіш.
Організаторами, а отже, й курінними стали: Кальниболотської (Катеринопільської) волості — Семен Гризло, Тарасівської — Ананій Шевченко, Лисянської — Сорока, Козацької — Шаповал, Пидинівської — Красюк, Вільховецької — Антін Шкільний. До Пидинівського куреня входили Моринська, Будинська та Пидинівська сотні. Моринська нараховувала понад 500 козаків. «У кожній сотні були сотник, хорунжий, писар, скарбник, санітар та бібліотекар із похідною книгозбірнею».[6]
Вже у березні 1917-го у Звенигородці відбувся повітовий з’їзд Вільного козацтва. На ньому кошовим отаманом обрано народного вчителя Семена Гризла. Ухвалили і постанову, в якій зазначалося, що козацтво організовується «для оборони вольностей Українського Народу та охорони ладу». Окремим пунктом було вказано, що до козацтва не можна приймати «людей, ворожих до України» та покараних судом за кримінальні злочини.[7]
Генерал-хорунжий Армії УНР Юрко Тютюнник, уродженець Звенигородщини, стверджував, що «вже тоді Вільне козацтво досить радикально підходило до питання українсько-російських взаємовідносин».[8] У той час як соціалістичні вожді Центральної Ради визнавали над собою юрисдикцію Петрограда, Вільне козацтво вважало Тимчасовий уряд Керенського урядом чужої держави і весь час робило натиск на органи влади в бік якнайрадикальніших рішень у національному питанні»,[9] — стверджував Тютюнник.
Сотні творилися в Києві, Одесі, на Чернігівщині, Херсонщині, Катеринославщині, Полтавщині, Поділлі, Київщині, на Кубані… «Ідея організації Вільного козацтва з метою боротьби за нашу державність була найглибшою і найдоцільнішою… — писав підполковник Армії УНР Данило Лимаренко. — Тут була зачеплена чисто українська риса характеру і його підсвідома туга за славною давниною».[10]
Рішучі настрої козаків можна було розгледіти під час Другого всеукраїнського з’їзду військових. Делегати від Вільного козацтва Звенигородщини — серед них і Семен Гризло — з’явилися на з’їзд у старокозацьких строях: жупанах, шапках зі шликами, з шаблюками, зрозуміло, з оселедцями. У виступі одного з них, курінного Шаповала, пролунали вікопомні слова про право сили і гаряче бажання творити власну державу, не озираючись на Москву. «Вільне Козацтво, — говорив він, — не просило дозволу (у Тимчасового уряду) організовуватися, він нам не потрібний… Ми тільки відберемо наше…»[11]
«Масу з’їзду складали т. зв. «мартівські українці», — згадував делегат з’їзду Юрко Тютюнник. — Революція зірвала полуду з їхніх очей, і вони побачили всю кривду, яка творилася над ними як над українцями… Любов свою вони вже віддали Україні. Для Росії залишалася одна ненависть. Любов до України не була ніжною любов’ю дитини. О ні! То була гаряча, не знаюча компромісу любов… Та понад усім панувала ненависть до Росії. То була ненависть, що виникла наслідком до краю ображеного почуття власної гідності, ненависть наслідком образи найсвятіших, найідеальніших почувань масової душі… Революція зірвала тогу шляхетності з Росії, і замість ідеалу наші очі побачили потвору… Національна революція набирала титанічного розмаху. Вона зовсім не хотіла рахуватися з майбутньою долею Росії. «Мартівські українці» з посвятою і навіть із фанатизмом неофітів чекали моменту, коли можна буде увігнати ніж не «в спіну рєволюциї»,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль», після закриття браузера.
