Читати книгу - "Така далека подорож Чамхаба, Василь Павлович Бережний"

Припiкало сонце, i дiвчина думала, як то добре буде освiжитися в домашньому басейнi. Спочатку, правда, вони заїдуть до Палацу одружень, потiм святковий обiд... Але перед обiдом вона мусить обов'язково скупатися!

Торкнулася клiпса на правому вусi - зазвучала музика. Звук був тонюсiнький, як нитка, але виразний, чiткий. З радiоклiпсом не так нудно, швидше минає час. Пройшлася навколо клумби, де виставили свої теракотовi шпичаки марсiанськi кактуси, i знову подумала про басейн. Певне ж, i Чамхаб захоче освiжитися... Морж... О, нарештi!..

Радiсно усмiхаючись, Анжела поспiшила навстрiч нареченому.

Проте Чамхаб не вiдповiв на її усмiшку, обличчя його було похмуре, брови насупленi.

- Ну як, усе гаразд? - В її голосi прозвучала тривога.

Чамхаб, трохи уповiльнивши крок, здивовано зиркнув на неї:

- Це ви мене питаєте?

Анжела розгубилася: вiн сказав це таким тоном, нiби вони зовсiм незнайомi.

- Ну, знаєш, - промовила з прикрiстю, - такi жарти зовсiм недоречнi.

Чамхаб знизав плечима, мовляв, якесь непорозумiння, i покрокував до траси.

- Послухай... - уже злякано обiзвалася Анжела.

Вiн зупинився, та дiвчина була така розгублена, що не могла вимовити бiльше нi слова, стояла i тiльки клiпала очима. Було очевидно, що нiякої цiкавостi в нього вона не викликає.

- Пробачте, я поспiшаю.

Повернувся й спокiйно пiшов геть. Анжела бачила, як вiн ступив на крайню стрiчку, потiм - на сусiдню, i з кожною секундою вiддалявся все далi й далi, бачила, але не могла зрушити з мiсця. Прiрва мiж нею й Чамхабом ширилась, i ось постать його зникла в людському потоцi. Дiвчинi стало страшенно шкода себе. За вiщо її так зневажено?

До горла пiдкотився клубок, i на очах з'явилися сльози. Все перед нею розпливлося, розпалося на безформнi тремтливi плями.

Цiлiсiнький вечiр Анжела просидiла дома. Не було настрою кудись iти, а все-таки сподiвалась, що Чамхаб опам'ятається i прийде пробачатись. Та минала година за годиною, а його не було.

Знiчев'я увiмкнула телегазету i, перебираючи сторiнку за сторiнкою, натрапила на статтю пiд iнтригуючим заголовком "Бiологiчна цивiлiзацiя?" Йшлося про експедицiю до Зеленої, iнформацiю, яку видобув мнемоскоп з пам'ятi капiтана Чамхаба.

Автор пропонував кiлька моделей контакту землян з новою планетою. Припускав, що тамтешнi "дерева" мають iнтелект, i, коли б космонавти не застосували зброї, реакцiя, можливо, була б зовсiм iншою. Капiтан не стрiляв - i лишився живий. До корабля мiг дiстатися в несвiдомому станi.

Комп'ютер виявив регулярнiсть хвиль, що прокочувались у травi, очевидно, з лiсу i назад цiлими лавами рухались комахи, притому досить великi. Можна припустити iснування суспiльства цих комах, якi живуть у лiсi, а за поживою йдуть у степ...

Все це було цiкаве, та, читаючи, Анжела думала не про таємницi Зеленої, а про таємницi людської пам'ятi. Хiба ж вона сподiвалася, що той електронний смерч вирве з корiнням такий квiтник? А воно, бач, почуття - теж iнформацiя...