Читати книгу - "Потрапити в сад"

— А сьогодні неділя, — незворушно заявив той. — Та й став би я лякатися якоїсь баби.

На те Петро тільки здвигнув плечима і почав одягатися. Однак не втримався від шпильки:

— Не твердувато було спати?

— Така наша служба.

— Що? — Петра пересмикнуло. — Цікаво...

— Можливо. До речі, де тут у вас буфет?

— Нема у нас буфету. Канікули.

— І похмелитися не завадило б... Ти знаєш, геть забув, що пив, з ким пив і де пив.

— А як сюди втрапив?

— Інтуїція! Ну, що п’яний прийшов, не дивуйся: перший раз заступаю на службу. Треба було відзначити...

— Що, диплом одержав?

— Начебто. Підкріпимось як слід, а тоді побалакаємо. Я побіжу в гастроном, а ти подбай про сервіровку...

Петро змів крихти, виніс на кухню порожню банку, помив у холодній воді виделки і склянки. І тут трапилося щось незвичайне. Замість затоптаної підлоги хлопець відчув під ногами асфальт, змитий водою із поливальних машин. В очі бризнуло сліпуче сонячне проміння. Руку відтягував важкий поліетиленовий пакет з намальованим задом, обтягнутим джинсами. Він обійшов урну з сміттям і наблизився до дверей гуртожитку. Пакет мало не вислизнув із рук, коли піднімався по сходах. В очах знов потемніло...

— А ось і я! — відчинив ногою двері гість. — Зараз похмелимось і підживимось.

І обережно поклав на стіл повний пакет із зображенням джинсового заду.

— Ага, — багатозначно мовив він, завваживши дивний вираз на обличчі Петра, наче той щойно побував у приємному товаристві гримучих змій. — Бува й таке. Як каже наш шановний Мойсей Аронович: «Все треба зважити і вибрати найоптимальніший варіант».

— А що говорить Мойсей Аронович ще? — зловісно процідив Петро.

— Ну, наприклад, що наша фірма гарантує особисту безпеку, — безтурботно базікав гість, відкорковуючи пляшку столового білого.

— А після смерті гарантує пекло?

— Фе! Вчора ти образив шановного Мойсея Ароновича, звинувативши його в нечистих намірах, але я ображати себе не дозволю. Сьогодні ж напишу заяву на звільнення!

— Пиши.

— От і напишу! Працювати з людиною, котра сумнівається в твоїй моральній чистоті й благородних намірах, суперечить принципам нашої фірми...

— Та ну тебе! — махнув рукою Петро. — Які ж бо ви всі делікатні... Не сердься. Я дуже озлобився останніми днями. Розумієш, з гуртожитку женуть, грошей нема, направлення на роботу в глушину. Хай мені вибачить Мойсей Аронович за безтактність. Чудне якесь вино: дешеве, а смачне. До речі, де ти його дістав так рано? А суху ковбасу? Її в гастрономі зроду-віку не було.

— Дрібниці! Їж і пам’ятай, що я дуже амбітний чоловік і терпіти не можу підозрінь. Давай вип’ємо за співробітництво...

— Давай, — легко згодився Петро.

Коли з сніданком покінчили, незнайомець позіхнув:

— Час їхати додому...

— Ти вже їдеш?

— Та ні, ти. Ось гроші на квиток, встигнеш на 12.10. Ковбасу, шпроти й цукерки відвезеш на гостинець.

— А де тебе шукати?

— Сам знайдуся. Чекай!

Петро з’явився додому уже не такий, як раніше, але ніхто цього не помітив: ні мама, ні тато, ні надзвичайно чутливий до змін погоди і настрою песик Герцик. Останній негайно домігся, щоб його відв’язали, зробив коло сусідськими городами, толочачи цибулю й полуниці, і нарешті всівся перед ганком, чатуючи на Петра, котрий мусив сьогодні піти з ним погуляти. Так вони й зробили. Скупались у річці, а до лісу пішли через поле, засіяне травою, яку з дня на день мали косити. Незчулися, як наблизився вечір. Нагулявшись донесхочу, Петро влігся у траві, що аж кишіла комашнею, і спробував тверезо оцінити ситуацію, в яку потрапив.

У чортів він не вірив, то факт, але зараз продав би душу, аби тільки знайшовся покупець. Хай би його життя круто змінилось на гірше, бо для щасливої долі Петро не вважав себе достатньо підготовленим. Хай би нещастя спочатку загартували його характер. Це добре, якщо він має справу із злочинцями, — буде з ким боротися. Петро не бажав ставати знаряддям чиєїсь волі, навіть диявольської.

Це з одного боку. А з другого — чи вчорашні події не є витвором його хворобливої свідомості? То не жарти — напруження останніх місяців та плюс кілька днів вимушеної дієти. Треба відпочити, а тоді вже на свіжу голову придивитись до Мойсея Ароновича і його посланця, якщо ті ще колись з’являться на очі.

— Герцик! — покликав Петро. За крок від нього песик ліниво вдарив хвостом по землі. — Герцик! От ледацюга... Нумо, вставай!

Той знехотя піднявсь і підійшов. Хлопець обняв пса за шию, занурився лицем у руде, мов лисяче, хутро:

— Герцик...

Траву скосять, випадуть сніги. Він уже ніколи не побачить, як заходить Марія в аудиторію. Залишиться її відсутність. Завжди лишається те, що непотрібне: застояна гіркота на дні келиха, розірвана вуздечка замість коня.

...І так швидко пролітали дні, що здавалось, ніби їх уже не буде попереду. Петро допомагав по господарству, намагаючись працювати на самоті, бо його дратувало і радісне обличчя матері, коли вона хвалилася дипломом перед сусідами, і надміру поважний батько з нескінченними розмовами про самостійність.

Якраз самостійності Петрові бракувало, хоч він мовчав про це, як риба. Про активну життєву позицію тільки багато говорили в школах та інститутах — повчали таких, як він, молодих, вирощених під ковпаком істот. Ті слухали і покірно споживали блага, здобуті батьками, котрі не мали через війну дитинства. І до інститутів їх пхали все ті ж татусі й матусі, сповнені