Читати книгу - "Позолочена рибка"

любить. Що вона, Аліція — такий собі маленький завулочок у великому місті, до якого ніхто не поспішає. Вона — пам’ятник, біля якого ніхто не зупиняється. Маленька вітрина зі скромними мріями, якою не зацікавиться навіть дитина. Тому дівчинка охоче складала свої речі, і батько відвозив її до дідуся й бабусі. Іноді, коли він не міг, їхала потягом. А потому, на маленькій залізничній станції шукала очима дідусеве «Пежо», що завжди чекало на неї в одному й тому самому місці. Завжди дружньо підморгувало їй сонячним промінчиком, що ковзав по лискучому капоту машини. * * *

Якось вона взяла із собою Сару. Спільний тиждень канікул минав у нескінченних розмовах. Саме Сара, яка досі ніколи не була на селі, навчила Аліцію любити старий дідусів сад.

— Як, ти ніколи не залазила на цю грушу? — її слова лунали, як докір.

— Ліземо! — командувала вона, і за мить Аліція милувалася хвилястими пагорбами, укритими лісом, придорожніми луками, на яких де-не-де червоніли маки, полями ріпаку, що скидалися на гігантську яєшню, і навіть береги озера з невиразними фігурками сільських дітлахів, які хлюпалися на мілководді.

— Ти що, не була в Чортовому Яру? — дивувалася Сара, коли дідусь розповідав дівчаткам романтичну легенду цього місця, де багато років тому спокушені дияволом закохані віддали йому свої душі, щоб могти спочити в спільній могилі. Так вони втекли від родичів, які не хотіли благословити молодят.

Того ж таки дня вони почимчикували до Чортового Яру, і саме там склали урочисту обітницю, що ніколи у світі ані людина, ані чорт не матимуть права порушити їхню дружбу. А тоді Сара знайшла горбок, що міг бути могилою закоханих, і поклала на ньому жмутик польових квітів.

Це була дуже урочиста хвилина, і Аліція часто подумки поверталася до неї. Усміхнулася до своїх спогадів. Їй раптом спало на думку, що хоча зараз Сара схилилася над пучком редиски, насправді вона тут, на луці. Лежить поруч із Аліцією, як колись. Замріяно дивиться на небо. Іноді приязно поглядає на Панну Фризуню й розповідає, ким стане за кільканадцять років.

— Буду хазяйкою Чортового Яру! — регоче вона. — Справжнюю господинею, яку ніхто не насмілиться розбудити вночі криками! Ані вилаяти, ані образити! І нікого я туди не пущу… — поважніє вона, а її очі стають маленькими зеленими щілинками. — Лише тобі можна буде мене відвідувати, — серйозно додає Сара. — Ну, і звичайно, Панні Фризуні…

* * *

— А може, бабця має рацію? — замислюється Аліція, підходячи до Панни Фризуні й наказуючи їй повертатися. — Може, треба бути і там, і тут? Я вже сумую за Сарою, за її ущипливістю, милими словами, смішними жестами… І за Фридериком теж сумую, хоча колись я його не любила. Хтозна? Може, невдовзі я гинутиму за Міс Літа? Узагалі-то це неможливо, але ж трапляються чудеса. Зрештою, — Аліція надимає щоки, — зовсім не обов’язково за нею гинути. Бабця твердить, що не конче всіх любити. Поважати, звісно, треба. Але поважати — це набагато легше.

Фризуня мукнула, ніби погоджуючись з Аліцією, і вони обидві рушили додому. Аліція — із мрією про бабусині налисники, а Панна Фризуня, певне, про бичка з пасовиська біля озера, бо вгледівши його, вона помітно сповільнила хід, гордовито відганяючи хвостом невидимих ґедзів.

МІС ЛІТА

Міс Літа батько привів до їхнього помешкання одного липневого ранку шість років тому, тобто в найгірший із можливих моментів. Бо то був час, коли батьки Аліції, хоча й розлучені, часто зустрічалися й досить мило спілкувалися. Мама чарівно посміхалася татові, а він зізнавався собі, що з новою зачіскою його колишня дружина виглядає краще, ніж одразу після весілля. Ці сповнені обіцянок вечори дозволяли Аліції ненадовго повернутися до дитячої кімнати. Бо коли вона мешкала в дитячій, то часто бачила, як батьки, посміхаючись, сиділи поруч і шепотіли щось одне одному на вухо. Тож дівчинка повірила, що все можна виправити. Особливо після того, як мама без будь-яких церемоній виходила до тата в кремовому халатику. Зрештою, поличка, де завжди стояла татова косметика, була порожньою. І Аліція була цілковито переконана, що наступного вечора батько з’явиться в передпокої з валізкою, повною своїх речей. Натомість тато прийшов із Міс Літа.

Міс Літа на татову валізку не скидалася, зате нагадувала вміст дорогої жіночої сумки. Посміхалася трохи дурнувато, мабуть, як Костек Бонк у період дозрівання, і виглядала страшенно привабливою. Вік її коливався між Аліцією й мамою, хоча напевне їй було ближче до Аліції. Мама теж, здається, це помітила, бо прямуючи до неї із розкритими обіймами, втягнула живіт. Аліція нічого не втягувала й не простягала. Навіть руку. І лише, коли мама, усміхаючись, почала наполягати, аби дівчинка познайомилася із приємною гостею, прошепотіла, що її звати так, як усі звуть.

Навіть дорослим складно буває відразу збагнути, що родинні справи лише погіршуються. Аліція стежила поглядом за мамою, яка вдавала супер-тітку. І за батьком, котрий будь-що силкувався здаватися молодшим, ніж є насправді, одягаючи затісні джинси й вільні футболки. Та хоча він і вбрав модну вилинялу футболку, відразу кидалося у вічі, що поруч із Міс Літа він виглядає, як занедбаний сорокарічний холостяк.

Міс заявила, що її звуть Клаудія, і вона може бути для Аліції подругою. Аліція відрубала, що в неї вже є подруга Сара, і нової їй не потрібно. Батько спохмурнів, і донька помітила, що зморшка на його чолі стала глибшою. А мама продовжувала вдавати супер-тітку, викидаючи із себе тисячі нікому непотрібних слів.

Після цього вечора, коли Аліція демонстративно вийшла з вітальні, тато більше не з’являвся в них зі своєю Клаудією. Зате якогось дня мама сповістила, що тато запрошує Аліцію на морозиво. Фісташкове. І це морозиво Аліція повинна спожити в товаристві Клаудії. Удома в Клаудії. На її канапі. Перед її телевізором. Сльози й протести не допомогли. Наступного дня Аліція довго одягала сукенку й ще довше причісувала волосся. Сиділа перед дзеркалом у своїй кімнаті й дивувалася червоним очам дівчини, яка споглядала на неї із дзеркала. Та,