Читати книгу - "Україна та Росія. Як брати горщики побили"

Проте, може запитати наш читач, чи не образливо було для могутнього галицького князя називати себе володарем Русі Малої, визнаючи факт існування якоїсь іншої, Великої, Русі? Це питання дотепер не має однозначної відповіді — недарма відомий сучасний український дослідник Зенон Когут уважає, що й досі лишається загадкою, чому було обрано саме цю не надто поширену на той час назву. Можливо, в чомусь слушним є суто «географічне» припущення (див. вище) або кількість єпархій митрополита Галицького і митрополита Київського (читай — Московського) — останній мав їх більше. По — своєму красивою видається стара гіпотеза українського історика межі XIX–XX століть Олексія Стороженка про те, що за грецькою традицією Малою називали країну — осердя якогось колонізаційного процесу, а Великою — її новоосвоєні землі (класичний приклад — античні Мала і Велика Греція, де Мала Греція — власне материкова Еллада, а Велика — це щонайперше грецькі міста — держави на півдні Італії на чолі з Тарентом). Греки — ромеї Візантії дійсно могли «сконструювати» «Малу» і «Велику» Русі—Росії за подібним зразком, хоча довести це непросто. Головне — що поняття «Мала» не мало для носіїв цього титулу якогось образливого значення, так само як і поняття «Україна», яке теж уживалось (але це окрема тема). Чого — чого, а свідомості «меншого брата», що тулиться до старшого, у галицьких князів запідозрити важко — з огляду на їхню незалежну політику і цілком «західну» орієнтацію. Загалом схоже, що тоді, на ранньому етапі свого існування, назва «Мала Русь» не набула поширення, що може пояснити подальші пригоди цього терміна.

Навіть у церковному значенні межі «Малої Русі» як поняття не залишалися сталими, оскільки ця назва поширилась і на створену близько 1317 року литовську митрополію з центром у старій столиці Великого князівства Литовського — місті Новогрудок (сьогодні — на території Білорусії). Тож, як бачимо, здійснений у XIV столітті термінологічний поділ Русі мав не етнічне, а церковно — політичне підґрунтя. Інколи константинопольські патріархи то ототожнювали «Малу Русь» із Волинню, то розуміли під нею Київ і Смоленськ, не надто орієнтуючись у тогочасних географічних реаліях.

Так, дотепер не зовсім зрозумілим є поділ руських земель на «верхні» та «нижні», відомий ще за давньоруської доби (зокрема, в Іпатіївському літописі «верхньоземськими» названі Новгород, Смоленськ і брянський Карачов), а автором антикатолицького твору, написаного 1511 року на замовлення сербського воєводи Стефана Якшича, був Василь Никольський «от Долнєє Руси» (тобто Нижньої Русі). Як «Понизовьє» згадується Наддніпрянщина в листі Сигізмунда — Августа (1558 рік). Наприкінці XVI століття «Нижньою Руссю» називав Подніпров'я київський католицький єпископ Йосип Верещинський. Цей термін фігурує і в подорожніх нотатках венеціанця Амброзіо Контаріні (1474 рік); щоправда, за його твердженням, Київ був розташований поза межами «Нижньої Русі», до якої він зараховував, зокрема, бачені ним Луцьк, Житомир і Білгород (Акерман).

Схоже, що з усією тією географічною плутаниною у XV столітті термін «Мала Русь» трапляється надзвичайно рідко. Українські та білоруські землі у складі Литви й Польщі називалися своїми мешканцями та сусідами просто Руссю, хоча, що цікаво, стосовно них інколи вживався і латинізований термін «Росія».

А та країна, котра сьогодні є Росією, називалася в Європі найчастіше Московією, її населення — московитами. У XVI–XVII століттях ситуація дещо змінилась: освічені європейці, особливо мандрівники, почали чимраз частіше називати цей народ росіянами (хоча не без винятків — Сигізмунд Герберпггейн у XVI столітті називає країну лише Московією, а мешканців — тільки московитами), хоча в народній етимології (спробі пояснення походження слів) значення слова «Росія» («Расєя») доволі міцно забулося — його, змінивши наголос, навіть почали виводити від «рассеяния», тобто розселення, черезсмужного проживання слов'ян і неслов'ян.

Тим часом поляки та литовці, а також самі українці й далі йменували себе Руссю (або русинами, чи, на латинський лад, рутенами) — на противагу полякам — «ляхам» і росіянам — «московитам». Певну роль у стійкості терміна відіграла давня слов'янська легенда про братів Леха, Чеха і Руса, уперше викладена, на думку відомої сучасної дослідниці Н. Яковенко, у «Пролозі до Великопольської хроніки» (XIV — початок XV століття). Тут Рус є засновником держави Русі, так само як Лех (Лях) — Польщі, а Чех — Чехії. Народ Руса зветься латиномовними польськими хроністами «ruthenorum», що можна перекласти як «рутени» чи «русини». Від легендарного Руса почали виводити генеалогію не тільки Рюрика і Рюриковичів доби Київської Русі, а й князів XV–XVII століть (зокрема, Острозьких, Заславських та ін.). Водночас українські літератори цієї доби нерідко виводять своїх сусідів — московитів від зовсім іншого першопредка — Мосока (Мосоха), проте, частково вписуючи їх до історії Русі як такої (так, польський історик століття Мацей Стрийковський у своїй хроніці робить Мосоха наймолодшим з — поміж уже чотирьох братів, додаючи його до Леха, Чеха та Руса). Правда, наприклад, невідомий автор поеми «Дніпрові камені» (1620 рік) знає про існування «Північної Русі» («Russia Borealis») на противагу «Русі Південній» («Russia Australis», тобто Україні, серцю Київської держави Рюриковичів), але не надто багато про неї згадує, вважаючи її краєм віддаленим і диким. Ця Русь Південна окреслюється авторами XVI–XVII століть як територія від Львова до Києва, вона заселена «народом руським» або «росським» (до нього звертаються у своїх творах, наприклад, Мелетій Смотрицький та Захарія Копистенський). За часів митрополита Петра Могили активно вживається термін «Россія» (з наголосом то на перший, то на другий склад), але щодо українських і білоруських земель. Той-таки Могила в панегіриках названий «митрополитом Київським, Галицьким і всієї Росії», що свідчить лише про те, що всі розмови про цілковите ототожнення тогочасними освіченими українцями себе зі своїми північно — східними сусідами є елементарним підтасуванням: звісно, про що — що, а про існування патріарха Московського в Україні середини XVII століття знали чудово. Утім, як писав у свій час М. Грушевський, «коли київським митрополитам прийшлось зав'язати зносини з московським правительством, головно задля грошових і всяких інших підмог з московського скарбу», їм «незручно було писатись в листах до московського правительства тим титулом, який вони уживали у себе вдома — "митрополита київського, галицького і всієї Русі". Уживаючи далі в усіх інших випадках сього титулу й титуловані так своїм" правительством", вони