Читати книгу - "Льодовик"

Між Молдаванкою і Слобідкою, в районі автовокзалу, на деякий час, коли вода піднялася, навіть утворилася морська затока. А оскільки старий морвокзал затопило, то автовокзал в Одесі одночасно почав виконувати функції ще й морського. Але невдовзі, як це зазвичай і буває під час Льодовиків, коли всі моря раптом виходять із берегів, а тоді знову міліють, і від Одеси вода також відійшла. Всі пристані, пірси, причали і Воронцовський маяк тепер виявилися далеко на суходолі. Кажуть, що все це колись доведеться будувати наново: і нові причали, і нові дороги, і новий маяк. От тільки коли — невідомо. Бо відколи Чорне море змаліло, а турки все ще не відновили Босфорський канал, то й морські перевезення втратили актуальність.

Із важливих державних інституцій лише Верховна Рада залишилася у Києві, а з уряду — лише деякі міністерства. Це — оборона, закордонні справи, транспорт і зв'язок і, якщо не помиляюся, надзвичайні ситуації. Але всі інші разом із головним — Міністерством зміни клімату й енергетики — уже давно не в Києві. Запровадити те Міністерство зміни клімату й об'єднати з енергетикою — це англійська ідея, але наші й собі запозичили. Тепер такі або схожі міністерства є майже в усіх країнах.

Загалом усі органи державної виконавчої влади, з Міністерствами включно, тепер трансформовані й підпорядковані Технічній комісії — групі молодих інтелектуалів. Наша «залізна леді» — прем'єрша, також їй підпорядкована. Мабуть, це не зовсім демократично, зате на даному етапі ефективно. Більшість членів Технічної комісії, як, до речі, й адміністрація тимчасово відсутнього президента, також переїхали до Одеси. Отож Південна Пальміра тепер, на відміну від наскрізь промерзлого Києва, є епіцентром не лише політичного, а й культурного життя, майже на рівні зі Львовом та Чернівцями. Бо після погроз нейтронною бомбою від східних сусідів навіть найбільш твердолобі з одеситів уже не відмовляються від української. Принаймні до кінця льодовикового періоду. А скільки він ще триватиме, ніхто не знає. Міха каже, що це ще як мінімум на сто тисяч років, колаборант хрінів! Та нас тепер уже нічим не залякати.

Бо коли сніг уперше два роки поспіль на широті Києва пролежав аж до травня і всім, навіть таким невиправним оптимістам, як–от дідусь Микола з «Миколиної погоди», стало очевидно, що все це надовго і що все це не що інше, як новий льодовиковий період, світ став ще й на межу Третьої світової. Бо ж одна напасть часто тягне за собою іншу. Та все ж похолодання (на тому етапі ми ще називали це так) зробило неможливою навіть війну, хоча в інших частинах світу війни тривали, і в один момент на якусь із них я навіть хотів було завербуватися. Думав податися на Африканський Ріг, але там вікові обмеження, на комісію брали лише до тридцяти п'яти.

А якийсь новий російський генерал шапкозакідатєль Мурашкін обіцяв за дві години марш–кидком дістався Києва. Проте від ганьби цього долбака врятувала крига, що враз скувала все навколо й не залишила часу на військові приготування. От тоді ці безумці й почали погрожувати нам нейтронною бомбою. І не тільки нам, а ще грузинам і казахам. Тобто найближчим сусідам із заходу та півдня, оскільки у Білорусь їх одразу втиснулося мільйонів скількись шлоїбені, без статусу «дорогих гостей», без ніфіга, а просто розчинилося, вочевидь більше їх уже просто не могло туди упхатися.

Це виглядало дуже негарно з їхнього боку, цей нейтронний шантаж! «Моя мама і нейтронна бомба» — це, здається, також із їхнього репертуару. Навіть наші русофіли, та й загалом уся постсовкова гурма, були приголомшені таким віроломним цинізмом. Мовляв, ми ж їхньою мовою розмовляємо, їхні фільми дивимося, їхніх пісень співаємо, навіть їхню пресу передплачуємо, а вони, на тобі, усіх нас, без розбору, підсмажити, як шкварку. Ні, щоб лише україномовних, то б і шкоди не було, а нас за що?.. Нема нічого гіршого, як почуття нерозділеної любові. Виявилося, на щось більше, ніж на зневагу, нашим «креолам»–постсовкам важко розраховувати. І сталося диво — постсовки прозріли. Не враз, звичайно, але прозріли. Тим більше, що російські націоналісти, які за Семижопенків були у нас при кермі, і російська мафія, яка тут усім заправляла, також давно вже всім сиділи у печінках.

Коли я чув здивування від деяких своїх знайомих: мовляв, не чекали від Кремля такого, я їм лише одне нагадував: а хіба трьох Голодоморів, а потім їх заперечення, чи розпалювання Другої світової у змові з нацистами було мало? Щоб нарешті розвіяти останні ілюзії. Все ж решта — це просто навіювання та вплив маскульту. Хоча й Гебістова з Чекістовим можна зрозуміти. Можливо, це був для них єдиний шанс утримати у покорі власне населення, показово збиткуючись над сусідами, а тим паче тепер, коли на країну насунулась крига. Бо, за великим рахунком, саме російський, а по–теперішньому — московітський, люд терпів від своєї корумпованої гебістської кліки найбільше.

І після всього вони знайшли нарешті привід закидати нас своєю найбільш таємною зброєю — нейтронними бомбами. Це, мабуть, здавалося їм єдиним шансом, щоб примусити нас пустити їх до себе. Але все вийшло навпаки. Якщо нас не зламали досі, то тепер і поготів. А спільна для всіх загроза несподівано згуртувала, нарешті об'єднала нас усіх: Схід і Захід, Південь і Північ, і навіть Крим.

Телебачення, звичайно, також відіграло велику роль. Тим, що відразу після нейтронної погрози вимкнули всі московські канали і «тарілки» також. Бо наші на той час уже навчилися блокувати сигнали і на супутникові антени. А без можливості дезінформувати росіяни одразу втратили здатність маніпулювати громадською думкою. Натомість наші телевізійники виявилися на висоті, та люди й самі все розуміли. Відколи оце все почалося, саме прості люди і у нас, і у них також, як це завжди й буває, натерпілися найбільше. Бо ж і росіяни розраховували на потепління, що скоро помаранчі у Підмосков'ї ростимуть, а тут на тобі у матню льоду!

— Якби у свій час менше слухали безмозких «противсіхів» і вчасно кишнули ще першого Семижопенка, то, може б, і Льодовика не було, — ще як тільки ми познайомилися, у перші дні тиснув інтелектом Петруня.

— Добре, а що було б? Потепління?