Читати книгу - "Аргонавти Всесвіту"

«Гаразд, починаємо освоюватись!» — вирішив Риндін, посміюючись з самого себе.

Він підтягнувся до найближчої стіни каюти (чи, вірніше, примусив, як здавалося, її повернутися і наблизитися до себе). Тут він міцно схопився за одну з численних шкіряних петель, вроблених в ній. Його тіло від різкого руху вдарилося об стіну, — і в цю хвилину академік Риндін по заслузі оцінив передбачливість варшавських учених, конструкторів внутрішнього обладнання астроплана. Стіни й стеля каюти були оббиті м’яким, пружним матеріалом. Коли б не це, — на боці Миколи Петровича виник би порядний синець від удару об стіну.

Тепер Микола Петрович, тримаючись за петлю, легко перевернувся в повітрі і повиснув, як здавалося, під пультом. Мабуть, для стороннього спостерігача це була дуже дивовижна поза, — чи то він повернувся догори ногами, чи то повиснув у неприродному стані уздовж бокової стіни каюти. Проте Риндін не помічав цього, йому було цілком зручно, доки не псували справу різкі нерозраховані рухи.

Він лежав у повітрі цілком вільно, не роблячи ніяких рухів і ні на що не опираючись. Лише однією рукою він тримався за шкіряну петлю в стіні. Весь міжпланетний корабель наче спинився в просторі, завмер у цілковитому спокої, — ані найменшої вібрації, відчуття абсолютної нерухомості!

Микола Петрович уперше весело посміхнувся; невагомість виявлялася страшенно цікавою! А як там товариші? Адже вони без команди, без його розпорядження, безумовно, навіть не рушили з місць. Ай, він зовсім забув про них, негаразд!

Пульт керування все так само висів над ним. Не випускаючи шкіряної петлі з лівої руки, Риндін потягнувся правою до пульта і включив гучномовний телефон. І зразу ж таки пульт хитнувся і поплив убік, хоча звичайно насправді відштовхнувся від нього сам Микола Петрович. Знову ілюзія через невагомість!

Начальник експедиції голосно промовив:

— Можна залишити гамаки, товариші! Все гаразд. Ми — в міжпланетному просторі!

який обриває, на жаль, розповідь про політ астроплана для того, щоб викласти читачам зміст історичної доповіді академіка Риндіна в московському Палаці Рад і ознайомити їх з причинами і метою міжпланетної подорожі радянських вчених на Венеру.

Перед тим як продовжувати розповідь, нам доводиться повернутися на кілька днів назад — до того історичного вечора, коли відбувалися знаменні збори Всесоюзного товариства міжпланетних сполучень, які прикували до себе увагу всього людства.

Цього пам’ятного вечора, рівно без чверті вісім, потужна московська радіостанція передала в ефір короткий сигнал, якого з нетерпінням чекала чи не вся земна куля. І хоча радіохвилі принесли до приймачів лише короткий різкий звук гонга, за яким слідували мелодичні переливи знайомих цілому світові срібних дзвіночків, — не було, мабуть, на всій Землі такої людини, яка, сидячи біля приймача чи телевізора, не сказала б собі те ж саме:

— Ще п’ятнадцять хвилин!

По всіх країнах світу, по всіх містах і селах люди з нетерпінням чекали цього сигналу. Ті, хто був дома, знову й знову старанно настроювали свої приймачі на хвилі московської радіостанції. Люди, що проходили по вулицях, шукали очима найближчий репродуктор, щоб спинитися біля нього і слухати.

Безсумнівно, найщасливішими були ті, хто мав можливість влитися до безперервного людського потоку, який внесе людину в гігантський московський Палац Рад і залишить її біля нумерованого місця в одному з сотень концентричних кіл-рядів найбільшого в світі головного залу Палацу.

Хвилини протікали нестерпно повільно. Здавалося, вони розтягались на цілі години. Уже не було жодного вільного місця в головному залі, від стола президії і до останніх рядів, розташованих амфітеатром. Незвична тиша панувала в залі, хоча тут зібралося близько ста тисяч чоловік. Така ж сама тиша, яка панувала і біля кожного радіоприймача, настроєного на Москву. І ось упали у вічність останні секунди. Хвилинна стрілка на величезному годиннику Палацу Рад вказала на цифру «12». І весь зал, весь радянський народ, все людство, що чекало біля приймачів, почули ще один короткий удар гонга. Останній сигнал!

Слідом за тим пробили вісім гучних і протяжних ударів Кремлівські куранти. І ще було чутно бій годинника, а на екранах всіх телевізорів вже виникли контури великого залу Палацу.

В напруженій тиші розтанув останній удар курантів. Ніколи, мабуть, ще не вслухалася так Земля у тихе шарудіння, що долинало з репродукторів. Ще секунда… дві… три…

— Збори Всесоюзного товариства міжпланетних сполучень вважаю відкритими. Слово має академік Микола Петрович Риндін!

Буря овацій розірвала тишу. Люди в залі, люди у незчисленних радіоприймачів і телевізорів, люди, яким досі секунди здавалися довгими й тягучими, забули про час, намагаючись нескінченними оплесками висловити своє хвилювання і захоплення.

У цьому шумі оплесків потонули будь-які інші звуки. Люди побачили, як твердими рішучими кроками на трибуну в центрі залу зійшла невисока людина, як вона спинилася на трибуні і спокійно вклонилася, поклавши руки на бар’єр.

Майже водночас з різних боків спалахнули яскраві прожектори, їх проміння схрестилося на трибуні, залило світлом маленький силует людини. І раптово цей силует неймовірно зріс, збільшився, перетворився на велетня, що майже сягав головою склепіння Палацу. Силует трохи вібрував у повітрі, він складався, здавалось, з якоїсь напівпрозорої речовини, бо, придивившись, крізь нього можна було побачити протилежні ряди амфітеатру і стіни, неясні й туманні. Це було останнє досягнення оптичної техніки: освітлені промінням прожекторів дзеркала на трибуні відкидали вгору гігантський світловий силует, рельєфне зображення промовця.

Тепер уже кожен, незалежно од відстані, ясно бачив знайомі риси обличчя академіка Риндіна, збільшені до величезних розмірів. Ось характерна шапка його сивого волосся, ось енергійні, трохи