Читати книгу - "Золото і анаконда"

Втрачено 2 сторінки

почали щиро співчувати Кантуньї. Вони пробували заклинати диявола, намовляли індійця розірвати угоду з чортом і повернутися в лоно господнє. Особливо старалися його сусіди, францісканці, котрі одержували раніше від нього великі подарунки. Однак Кантунья заявив, що воліє краще до кінця життя мати багато грошей, і, як вони не наполягали, вперто стояв на своєму. Після цього дехто з іспанців став дивитися на індійця з відразою, а дехто із страхом чи співчуттям.

Коли Кантунья помер, до його будинку з усіх-усюд з'їхалися священики. Вони покрили тіло індійця всілякими реліквіями й почали гаряче молитися за його душу. Потім обшукали будинок і несподівано виявили потаємне підвальне приміщення з плавильною піччю. Там лежало багато золотих зливків, а також прикрас та інших непереплавлених речей. Тільки тоді іспанці збагнули, що індієць обдурив їх. Але тому, що він нікому не сказав, де лежать скарби, їх так ніхто й не знайшов.

У легендах і старовинних рукописах сказано, що частина викупу Атауальпи, до того ж найбільша, захована десь у районі Кинару в Південному Еквадорі.

Літописці пишуть, що серед восьми тисяч індійців, які йшли з сімома гуандо золота до Кахамарки (гуандо — великий тягар; його несли на довгих дрючках багато людей) був юнак, котрий потім якось потрапив у Ліму.

Він найнявся служником до єзуїтів і прожив у них до глибокої старості. Перед смертю в подяку за те, що єзуїти добре ставились до нього, індієць розповів їм, де лежить кинарський скарб. Серед інших ознак він назвав незвичайні на вигляд камені з витесаними на них фігурами. На одному з каменів мало бути зображене обличчя, звернене в той бік, де лежить скарб.

Єзуїти докладно записали все, що розповів старий індієць і послали в Кинару свою людину шукати скарб.

Посланець легко знайшов описане місце і заходився там копати. Але скоро гроші, які дали єзуїти, скінчилися, а на камені з фігурами він так і не натрапив, тому ні з чим повернувся в Ліму. Тут він доповів, що індієць, очевидно, просто все вигадав, і єзуїти припинили пошуки.

Документ єзуїтів переходив з рук у руки і багато хто ще пробував із ним щастя. Якийсь сеньйор Браво марно намагався знайти скарб у XVII столітті, а на початку XVIII століття в місті Лоха кілька чоловік заснували компанію для пошуків скарбу — але теж не досягли успіху.

1787 року капітан Ромеро знайшов в ущелині Гуауанга неподалік від Кинари багато інкського золота. З тодішніх документів відомо, що губернатор Лохи генерал Педро Хав’є, дізнавшись про знахідку, забрав частину золота, яка згідно з законом належала казні.

Запалений успіхом Ромеро, Педро Хав’є вирішив сам почати розкопки. Він витратив на них вісім тисяч песо — велику суму як на ті часи — зате йому пощастило більше, ніж його попередникам. Він знайшов камені, про які говорив індієць, навіть той, на котрому було витесано обличчя. На жаль, обличчя помітили аж тоді, коли камінь викопали і кілька разів перевернули, тому губернатор не зміг скористатися найголовнішою вказівкою — в якому напрямку шукати скарб. Засмучений невдачею, він припинив роботу.

В XX столітті розкопки провадились далі, особливо старався один німець, на прізвище Ернст Вітт, який пробував знайти скарб з допомогою геодезії. Ернст Вітт заявив, що інки розумілися на математиці й географічних вимірах набагато краще, ніж ми думаєм, і що він знайшов разючі докази цього. Вітт певен, що майже досяг мети, — який шукач скарбів не переконаний у цьому! — і тепер шукає в долині Пісковамба останній пункт, якого йому ще не вистачає, необхідну ланку в своїх розрахунках (до речі, варто згадати, що дехто пробував знайти місця, де сховані скарби, з допомогою астрономії, ба навіть магії).

Ходять чутки, що в столиці інків Куско сховано ще один величезний скарб. Правда, літописець Педро Пісарро повідомляє, що частину цього скарбу було знайдено в печері, в тім числі, на превеликий жаль індійців, і вилиту із щирого золота статую першого могутнього інкського володаря, яка була для інків священною. Крім того, там лежали дивовижні золоті омари і дуже багато блюд і рельєфними зображеннями птахів, змій, павуків, ящірок та інших тварин. Всі ці речі було сховано в печерах, а не закопано, тому що вони надто крихкі й тендітні.

Про скарб у Куско існує чимало переказів, яким важко повірити, але один з них такий цікавий, що я все-таки розповім його.

1814 року індієць Пумакауа, що був вождем у Чінчеро в Перу, задумав підняти повстання проти іспанських поневолювачів. Пумакауа мав серед іспанців друга, полковника Домінго Луїса Астете, і хотів залучити його до своєї справи. Астете не заперечував, але заявив, що для революції потрібно багато людей і багато грошей. Пумакауа відповів, що люди знайдуться, бо кожен індієць у Новому світі стане на його бік, а щодо грошей, то він може дістати їх стільки, що вистачить на сто революцій. Астете вирішив, що це просто хвастощі, але Пумакауа пообіцяв на певних умовах показати йому скарб. Коли настав вечір; Пумакауа прийшов у дім свого приятеля-іспанця разом з високим кремезним індійцем. Астете зав’язали очі, і індієць узяв його собі на плечі. Пройшовши невеличку відстань, індієць опустив Астете додолу і скинув йому з очей пов’язку. Вони стояли в квадратовому приміщенні. Від того, що Астете побачив при тьмяному світлі ліхтаря, йому аж дух перехопило. Уздовж стін тяглися лавки й полиці, на яких стояли статуї інків завбільшки з дванадцятирічного хлопця — все золоте. Там же лежало багато золотих і срібних ваз та блюд, величезні золоті пуми з смарагдовими очима і купи золотих зливків. Один такий зливок Пумакауа подарував своєму другові.

Астете здогадався взяти з собою гагатові чотки і, коли його несли назад, розірвав нитку й став кидати по намистині на землю — у такий спосіб він хотів відшукати потім скарб. Цілу ніч він сидів, розглядаючи золотий зливок