Читати книгу - "Білий Бім Чорне вухо"

— Лежати!

Бім ліг. І ще раз усе повторилося, вже на іншого перепела. Але тепер Бім відчув ривок ременя раніше, ніж перед цим, а коли почув наказ — ліг і тремтів од хвилювання, пристрасті й водночас від смутку і печалі: про це промовисто свідчив його вигляд — від носа й до хвоста. Адже так боляче! І не лише від жорстокого, бридкого ременя, а ще й від вонючок усередині нашийника.

— Ось так, Бімко, нічого не вдієш — так треба, — Іван Іванович, пестячи, гладив Біма.

Від цього дня й почався справжній мисливський собака. Від цього ж дня Бім зрозумів, що тільки він, тільки він один може взнати, де птах, і що хазяїн безпорадний, а ніс у нього причеплений тільки для годиться. Почалася справжня служба, в основі її лежали слова: не можна, назад, добре.

А потім, — ех! — потім рушниця! Постріл.

Перепел пада, мов ошпарений окропом.

І наздоганяти його, виявляється, зовсім не треба, його тільки знайти, підняти на крило й лягти, а решту зробить друг.

Гра на рівних: хазяїн без нюху, собака без рушниці.

Так тепла дружба й відданість ставали щастям, тому що вони розуміли один одного і кожен не вимагав від другого більше, ніж той може дати. В цьому основа, сіль дружби.

У два роки Бім став чудовим мисливським собакою, довірливим і чесним. Він знав уже близько ста слів, що стосувалися полювання і дому: нехай тільки скаже Іван Іванович: «Подай» — буде зроблено; скаже він: «Подай капці» — подасть, «Неси миску» — принесе, «На стілець!» — сяде на стілець. Та що там! По очах уже розумів: добре дивиться хазяїн на людину, і Бімові вона — знайома з тієї ж хвилини; неприязно зиркне — і Бім часом аж загарчить; навіть лестощі (лагідні лестощі) він уловлював у голосі чужого. Але ніколи й нікого Бім не вкусив — хоч на хвіст наступи. Гавкотом попередити уночі, що до вогнища підходить чужий, — будь ласка, але щоб укусити — нізащо. Така вже інтелігентна порода.

Щодо інтелігентності, то Бім умів навіть так: навчився сам, дійшов своїм розумом, дряпатися в двері, щоб відчинили. Бувало, захворіє Іван Іванович і не йде з ним гуляти, а випускає самого. Бім трохи побігає, впорається, як і належить, і поспішає додому. Подряпає в двері, ставши на задні лапи, стиха поскавулить прохально, і двері відчиняються. Хазяїн, важко чалапаючи по прихожій, зустрічає, ласкаво гладить і знову лягає в постіль. Це коли він, літня людина, занедужував (до речі, хворів він дедалі частіше, чого Бім не міг не помітити). Бім твердо засвоїв: подряпай у двері, тобі відчинять неодмінно; двері й існують на те, щоб кожен міг зайти: попросися — тебе впустять. Із собачої точки зору це було вже тверде переконання.

Тільки не знав Бім, не знав і не міг знати, скільки потім буде розчарувань і біди від такої наївної довірливості, не знав та й не міг знати, що є двері, які не відчиняються, хоч би скільки в них дряпався.

Як воно там буде далі, невідомо, але поки що лишається сказати одне: Бім, пес із видатним чуттям, так-таки й лишився сумнівним — свідоцтва родовідної не видали. Двічі Іван Іванович виводив його на виставку: знімали з рингу без оцінки. Отож — ізгой.

І все одно Бім — не спадкова нездара, а чудовий, справжній собака: він почав відчувати птаха з восьми місяців. Та ще й як! Хочеться вірити, що перед ним відкривається гарне майбутнє.

На другому сезоні, тобто на третьому році від Бімового народження, Іван Іванович познайомив його і з лісом. Це було дуже цікаво і собаці, і хазяїнові.

В лугах і на полі — там усе ясно: простір, трава, хлібні ниви, хазяїна завжди видно, ходи човником, шукай скрізь навкруг себе, знаходь, роби стойку і жди наказу. Чудово! А тут, у лісі, зовсім-зовсім інша річ.

Була провесінь.

Коли вони прийшли вперше, вечірня зоря тільки-но займалася, а поміж дерев стояли уже сутінки, хоча листячко ще й не з'явилося. Усе внизу в темних барвах: стовбури, торішнє темно-коричневе листя, брунатно-сірі сухі стебла трав, навіть плоди шипшини, густо-рубінові восени, тепер, перезимувавши, здавалися кофейними зернами.

Віття стиха шуміло від вітерця, ріденько й голо; гілляки начебто обмацували одна одну, злегка торкаючись то кінцями, а то серединою сучків: чи живі ж? Вершечки стовбурів ледь-ледь погойдувалися — дерева здавалися живими навіть і безлисті. Усе було таємничо-шурхітним і густо-запашним: і дерева, і листя під ногами, м'яке, з весняним духом лісової землі, і кроки Івана Івановича, сторожкі й тихі. Його черевики також шурхотіли, а сліди пахли значно дужче, аніж у полі. За кожним деревом щось незнайоме, таємниче. Тому ж ото Бім і не відходив від Івана Івановича далі як на двадцять кроків: пробіжить уперед — ліворуч, праворуч, — і мчить назад, і зазирає в обличчя, запитуючи: «Чого ми сюди попали?»

— Не зрозумієш, що й до чого? — догадувався Іван Іванович. — Зрозумієш, Бімко, зрозумієш. Зажди трошки.

Так і йшли, назираючи одне за одним.

Та ось вони спинилися на широкій галяві, на перетині двох просік: дороги на всі чотири сторони. Іван Іванович став за кущ ліщини, обличчям до зорі, й дивився вгору. Бім також позирав туди, намагаючись здогадатися, що ж там треба видивлятися.

Угорі було ще ясно, а тут, унизу, темнішало й темнішало. Хтось прошарудів лісом і затих. Ще прошарудів і знову стих. Бім притулився до ноги Івана Івановича — так він запитував: «Що там? Хто там? Може, підемо подивимося?»

— Заєць, — ледь чутно сказав хазяїн. — Усе добре, Біме. Добре. Заєць. Нехай собі бігає.

Ну,