Читати книгу - "Кут паралельності"

Я швидко знайшов у фонотеці матеріали попередньої експедиції. На великому екрані бібліотечної зали з’явилося обличчя славетного біолога — рідкі вуса, глибокі зморшки на високому чолі. Кожен з нас пам’ятав його саме таким. Зоряна напружилась, мов краплина ртуті, зібралась у кульку, а в очах зблиснули сльози. Говорив її батько.

— Легенду про Вічного Мейбомія Тірідан розповів мені неохоче і навіть з деяким острахом… Вічний Мейбомій жив на Плато Вічності. Центуріани не знають, хто він був, звідки з’явився, але з певністю говорили, що Мейбомій не походив ні з людей Діору, ні з Біору, ні з Нару. Такі основні центуріанські племена. Він — вічний, говориться у легенді, він жив тут і скрізь водночас. Його ніхто не бачив і ніхто не може побачити, бо ж Мейбомій такий великий, що може сховатися в зернині. Мейбомія ніколи не бачили навіть його діти — діліаки, що колись жили на Плато Вічності. Цікаво, що плем’я Нару називає діліаків машинами Мейбомія, але на мові Нару поняття «слуга» та «машина» виражаються одним словом. Діліаки були потворні, зелені, мали багато очей і довгий хвіст, уміли розмовляти всіма мовами центуріан та ще й якоюсь невідомою, діліакською. Ці зелені потвори охороняли колись Мейбомія, що сховався в зернині. Цікаво, що всі ці відомості, як твердить Тірідан, походять від самих діліаків, котрі ніколи не сходили з Плато Вічності, але охоче вступали в контакти з усіма, хто до них приходив, розповідали про все і не зупиняли нікого, хто хотів побачити Вічного Мейбомія, лише попереджували, що назад вороття не буде. І ніхто справді не повертався. А одного дня всі діліаки самі пішли до нього. Зникли, мов їх і не було ніколи. Збереглося кілька центуріанських малюнків, де зображено останній танець діліаків, під час якого вони ховалися у зернину.

На екрані з’явився один із таких малюнків, де застигли зелені діліаки в позах дивного танцю. Великий, менший, ще менший… І так до повного зникнення. Довга звивиста змійка танцюючих діліаків.

— Марк Енс, Клітоцибер та Трелінг пішли від нас, аби змусити сприймати це все трохи інакше… — мовив Драголюб. — У мене вже немає бажання пояснювати зменшення фігурок на малюнку законами перспективи.

— Ти був найзапеклішим захисником такого тлумачення, Федоре, — сказав лікар.

— Та отож, — сумно посміхнувся командир.

— А зараз майже не маю сумніву, що…

— Що мій батько був правий? — спитала Зоряна.

— Так.

Голос сторожового автомата захопив нас зненацька серед розмови, як фотознімок схоплює в полон, зупиняє мить життя:

— Увага! До кожного члена екіпажу! Рухомий предмет наближається до корабля. Свій шлях він освітлює. Рухається складною траєкторією. Часто повертається назад, але потім знову вибирає напрям до корабля. Середня швидкість наближення-два кілометри на годину. Координати руху проектую на екран спостереження.

Зелена точка на екрані рухалася петляючи, але весь час намагалася наблизитися до нашої «Центурії».

— Це їдуть центуріани, — сказав Драголюб, і кожен з нас подивувався, що не йому самому спало на думку таке припущення — просте, вірогідне і переконливе.

Наша «Центурія» відрізнялася від попередньої машини, що прилітала сорок років тому. Центуріани кілька разів об’їхали нас довкола, не помічали відкритого люка деклімаційної камери. Драголюб сам вийшов до них.

Три головаті істоти в чорних комбінезонах ступили на борт нашого корабля. Ми зустріли їх у центральному салоні. Були вони точнісінько такі, як у записах Астрагала, — схожі на людей, але з великими головами, закороткими кінцівками і шкірою землистого кольору. Чорна коробочка в руках першого центуріанина давала змогу почути його голос з-під шолома.

— Чому ви робити посадка на Плато діліаки!

Стояли, сховані за темними оболонками незграбних комбінезонів. Через прозорі кулі шоломів на нас дивились їхні сірі обличчя.

— Вітаємо вас на борту нашого корабля.

— Чому? Тут посадка! — знову закричала чорна скринька. — Астрагал. Я розповідати він усе!

— Ось дочка Андрія Астрагала…

— Я розуміти. Чому? Я розповідати Астрагал усе! Ви знати?

— Так, ми знайомі з усіма матеріалами попередньої експедиції. Ми свідомо зробили посадку саме тут, аби вивчити і розгадати таємницю.

— Ви вже виходити з корабель? — чорна скринька говорила безбарвно, але рухи центуріаніна видавали хвилювання.

— Так, — відповів Драголюб.

— Повернулися?

— Ні…

— Ніколи не повернуться.

— Ви — Тірідан? Хоч ви і в шоломі, але, здається, не помиляюся… Ми бачили вас у ві-деозаписах Астрагала.

— Я Тірідан… Але не зараз знайомство… Дивилися на головату постать старого Тірідана, на інших центуріан, зляканих, але спокійних, на їхні примітивні захисні комбінезони. В землян такі були, мабуть, тисячоліття тому.

— Ви гарно володієте нашою мовою, Тірідане. Але можете сміливо говорити рідною. Кожен з нас прекрасно вас зрозуміє на мові Діору, Біору і навіть Нару.

— Так? Спасибі… — Тірідан перейшов на рідну мову Діору. — Ми помітили ваш корабель здалеку, але не думали, що ви зробите посадку на Плато діліаків. Коли я дізнався, ми з товаришами відразу вирушили. Я один з небагатьох, хто знає дорогу на Плато.

— Хіба сюди важко втрапити?

— Важко повернутися, обминути зерна Мейбомія…

— Зерна? — перепитав Хенк Михайлов. — Не одне зерно?

— Так.

— Скільки їх?

— Не знаю. На Плато все бачиться не таким, яким воно є насправді… Треба поспішати…

— Куди поспішати, любий Тірідане?

— Ви можете сісти в іншому місці?

— Не перебільшуєте небезпеку?

— Треба повірити старому Тірідану.

— Заспокойтесь. На борту нашого корабля можете почувати себе в повній безпеці. Заспокойтесь.

— Ви не знаєте нічого.