Читати книгу - "Агатангел"

Моя подруга Люба дуже смачно готує. Але ось уже два роки, як вона вирішила, що настав час зайнятися своїм здоров’ям, подарувала мені мікрохвильову пічку та фритюрницю, точніше, я сама забрала, бо вона збиралась викидати, і тепер харчується виключно здоровими, на її думку, точніше, на думку відповідної преси, продуктами. Виявляється, існує цілий всесвіт перешкод, які суттєво ускладнюють людям відповідь на питання «їсти чи не їсти». Наприклад, шоколад. З’ясувати думку фахівців з приводу корисності-шкідливості цього продукту не так просто. Мало того, що вони діляться на дві частини, й одні категорично за корисність, а інші – проти. Це в наукових колах традиційно. Часто буває, що одні й ті ж «авторитетні джерела» спершу рекомендують (гормон щастя, поживні речовини, стимуляція діяльності мозку), а потім застерігають (псуються зуби, розвивається атеросклероз, збільшується кількість холестерину). У мене є ціла колекція подібних публікацій, які я з відчуття професійної солідарності не показую Любі, але питання журналістської чесності в цьому випадку непокоїть мене досить сильно. Я навіть помітила деяку сезонну періодичність таких публікацій. Наприклад, журналіст Ю.В. з видання «Аргументи і подробиці» пише про здоровий вплив шоколаду на організм переважно у середині січня, а потім, приблизно у серпні, сам себе спростовує. Причому тексти його статей з року в рік друкуються практично без змін, іншою є лише марка шоколаду, яка рекомендується або не рекомендується. Те саме стосується цілого списку продуктів: червоного вина, молока, вершкового масла, білого хліба, я вже не кажу про поділ продуктів на канцерогенні та нешкідливі. Загалом, якщо вірити усім цим публікаціям, як, наприклад, робить Люба, отримуєш досить різноманітне меню, бо їси загалом усе те саме, що й люди, які не бережуть свого здоров’я, але завжди без задоволення, бо їси не те, що хочеш, а те, що корисно, і не тоді, коли хочеться, а коли радять фахівці, котрі вже забули, що саме радили попереднього разу. А корисно це насамперед для виробників та видань, яким заплатили за приховану рекламу.

Люба ставиться до мого скептицизму поблажливо, цитує принагідно фаустівського Бакаляра: «Кому за тридцять літ поверне, того пиши за упокій» і вважає, що незабаром я сама все зрозумію, бо речі, пов’язані з віком, немає сенсу пояснювати молодшим від себе. Мені здається, що вона явно перебільшує ті глобальні зміни, які відділяють мене 29-річну від мене ж 30-річної. Але можливо, вона таки справді знає, про що говорить, і через якихось півроку я теж вирішу викинути мікрохвильову пічку, чи навпаки, поливатиму кетчупом навіть сиру моркву, а сиру моркву вживатиму тільки тоді, коли не залишиться іншого виходу. Можливо, мені раптом почнуть подобатися цілком несподівані речі, і я відрощу волосся, аби щоранку закручувати його у хирляву «дульку», добротно сприскуючи її лаком, накуплю собі ангорових светрів та безрозмірних джинсових спідниць, перестану користуватися дезодорантом і збиратиму гроші на шкірянку та дублянку.

Вода тече з душу потужним струменем, що потроху втрачає свою непрозорість, і під нього уже не страшно залазити. Разом із брудом, кавовим порошком та сонливістю вода змиває напад ранкової іпохондрії. Хоча щодо бруду немає остаточної впевненості, адже попри суттєве послаблення концентрації іржавого кольору, зовсім чистою вода в душі не буває ніколи. Принаймні у моєму рідному місті. Душ такого кольору часто має непередбачувані гігієнічні наслідки, деякі з них не змиваються тижнями, я вже не кажу про алергії. Зате не підлягає сумнівам психотерапевтичний ефект. Наприклад, метафізичний бік процесу старіння після контрастного душу впевнено відсувається на задній план, поступаючись значно актуальнішим проблемам.

Узяти хоча б виклик до міліції. Я вилізла з душу, ще раз перечитала офіційне повідомлення, де зазначалося, що я повинна з’явитися для допиту сьогодні о 12.00. Невиспана уява відразу ж підсунула западло у вигляді сюжету для детективу в м’якій палітурці. Назва, скажімо, «Акуліна і горлорізи», або «Попісяти в обіймах смерті», чи якось постмодерністично – «Юна леді вбиває Синю Бороду, а потім і трьох поросят». Сюжет простенький: 4—5 трупів, два детально описані зґвалтування, інцест, до якого так і не дійшло, батько сімейства приховує гомосексуальний потяг до рідного сина, сіамські близнючки в кінці виявляються ще й лесбіянками, вагітна кілерка прийомами кунг-фу вбиває шефа місцевої мафії за дві години до пологів, а потім успішно народжує трійнят під колесами новенького джипа. Пуповину перерізає міліція, що прибуває на місце злочину з традиційним запізненням. У кінці – неминучий гепі-енд для всіх, кого не вбили за сюжетом.

Різкий телефонний дзвінок зупиняє цей потік ранкового сюжетотворення підозріло сублімаційного характеру.

– Ти уявляєш, вони підозрюють, що його вбили, – повідомляє мені з трубки схвильована Сніжана Терпужко, поки я намагаюся настроїтися на швидкий темп її мовлення, дуже дисонансний із моїм сьогоднішнім станом. Сніжана, журналістка нашої газети, яка спеціалізується на кримінальній тематиці, продовжує: – Версія така, що вбили вчора, поки ми всі святкували. Тіло так і не знайшли, зате знайшли його гаманець, причому з грошима, документи, шкарпетки, підтяжки і сорочку. Як на мене, це нічого не доводить.

Сніжана замовкає, і я насамперед фіксую приємну тишу у слухавці, яку залишає по собі її позбавлений пауз монолог, а лише згодом починаю розуміти, про що йдеться. «Він» – це, очевидно, консультант із маркетингу, містер Арнольд Гомосапієнс, що приїхав із Голландії за кошти якогось фонду і протягом двох тижнів розробляв стратегію покращення фінансової ситуації нашої газети. Вчора містер Гомосапієнс був разом із усіма на пиятиці, а потім його викрали, можливо, вбили, або ж він просто зник чи втік у невідомому напрямку, залишивши шкарпетки, підтяжки, сорочку, документи і гаманець із грошима. Сьогодні вранці містер Арнольд мав би відлетіти назад до Голландії. Але не відлетів, чи відлетів, тільки нікому про це не повідомив, і тепер мене викликають до міліції.

Чомусь єдине, що залишається в моїй пам’яті від цього насиченого інформаційного потоку, – це підтяжки. Чому він їх залишив? Детективіст обов’язково використав би цю деталь, і вже у п’ятому, в крайньому випадку – десятому розділі примусив би якогось другорядного персонажа вчинити самогубство за допомогою цих підтяжок і таким чином зізнатися у своїй причетності до викрадення, а може, і вбивства. Припустимо, такими персонажами стануть сіамські близнючки, наприклад, одна викрадає, друга мочить, а потім ця розсинхронізована діяльність від незвички спричиняє у них невроз. Хоча це все одно не дає відповіді на поставлене запитання. Навіть звучить якось підозріло: