Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

Мій особистий лікар, той, хто заборонив мені подорожувати, відраяв моїх батьків пускати мене до театру: після цього я зляжу, можливо, надовго, і втіха вилізе мені боком. Якби я сподівався тільки втішатися грою, мене міг би зупинити страх перед хворобою, бо муки від неї звели б мою втіху нанівець. Але від ранкової вистави, як і від омріяної поїздки до Бальбека, до Венеції, я ніякої втіхи не сподівався: я сподівався осягти істини, пов'язані зі світом реальнішим, ніж той, де я жив, і плодів цього пізнання мене не позбавлять якісь дрібні випадковості, хоч би вони й дошкуляли моєму тілові, моєму солодкому байдикуванню. Втіха, якої я зажив би в театрі, була б для мене, либонь, не більш як необхідна форма сприйняття істин. Саме тому мені хотілося, щоб прогнозована хвороба почалася після вистави, тоді враження зосталося б цільним і неспотвореним. Батьки, порадившися з лікарем, попри всі мої благання, вирішили не пускати мене на «Федру». Я без кінця проказував про себе рядок:

і перебирав при цьому всі можливі інтонації, аби краще оцінити несподіваність тієї з них, що її знайшла Берма. Божиста Краса, схована як Свята святих за куртиною, яка мене від неї відокремлювала і за якою я їй приписував що не мить, то нову подобу, позичаючи підказаний мені пам'яттю вираз Берґотта з Жільбертиної книги: «Шляхетна пластика, християнська волосяниця, янсеністська блідість, принцеса Трезенська і Клевська, мікенська драма, дельфійський символ, сонячний міф»; божиста Краса, яку мала мені відкрити гра Берми, панувала вдень і вночі на вічно осяяному жертовникові, у моїй душі, і нині лише мої суворі й легковажні батьки мали вирішити, чи душа всотає в себе, і вже назавше, досконалості Богині, тільки-но запона відхилиться і Богиня явиться на тому самому місці, де височів досі її незримий образ. І, прикипівши очима до незбагненної постаті, я з ранку до вечора долав перепони, поставлені моєю родиною. Коли ж перепони впали, коли моя мати, — хоча вистава припадала на день засідання комісії, після якого батько збирався привезти на вечерю маркіза де Норпуа, — сказала: «Ну що ж, годі тобі бурмоситися, якщо ти вважаєш, що тобі це справить велику втіху, йди», коли той, досі заборонений похід до театру, залежав уже лише від мене, я вперше, добившись дозволу здійснити свою мрію, спитав себе: чи ж варто йти, чи не маю я сам, безвідносно до батьківської заборони, причини відмовитися від театру? Доти жорстокість батька-матері обурювала мене, але після одержання їхньої згоди вони стали мені такі дорогі, аж я почав тривожитися, як би не засмутити їх, і крізь цю тривогу метою життя вбачалась мені вже не істина, а любов, а саме життя здавалося добрим чи лихим залежно від того, щасливі чи нещасні мої батьки. «Якщо це вам прикро, я краще не піду», — сказав я матері, проте матір намагалася вибити з мене думку про якусь прикрість, бо така думка, запевнила вона, зіпсувала б мені втіху від «Федри» — навіщо тоді їхня з батьком поступка? Ось тоді я відчув, як це важко — втішатися з обов'язку. До того ж, якщо я зляжу, то чи оклигаю за канікули, щоб піти з появою Жільберти на Єлисейські Поля? Щоб наважитись на щось, я проти всіх цих доказів висував думку про незриму за куртиною досконалість Берми. На одну шальку я поклав: «усвідомлення, що мамі прикро, і острах, що я, чого доброго, не піду на Єлисейські Поля», а на другу — «янсеністську блідість, сонячний міф»; але зрештою ці слова тьмарилися в моєму мозку, не говорили мені вже нічого, втрачали всю свою вагу; поступово мої вагання ставали болючішими, і якби я тепер вирішив іти до театру, то лиш на те, щоб покласти їм край, щоб звільнитися від них назавше. Хай нині мене ведуть не до Мудрої Богині, а до невблаганного, безликого й безіменного Божества, яким її зуміли підмінити за куртиною, ведуть не на те, щоб я міг здобути розумову поживу й зачаруватися досконалістю, а на те, щоб швидше настав край моїм мукам. Але зненацька все одмінилося, мов прагнення побачити Берму дістало нову заохоту, і я вже чекав ранкової вистави радо й нетерпеливо. Побігши туди, де я щодня стовбичив, мов якийсь святий стовпник, я побачив на театральній тумбі ще вогку, щойно наліплену докладну афішу «Федри» (хто там виконував інші ролі, мене це, сказати по щирості, не обходило). Ну ось, тепер одна з можливостей, між якими металася моя нерішучість, набувала плоти й крови, а що на афіші стояла не та дата, коли я її читав, а та, коли мала відбуватися вистава, і вказувався її початок, щось таке, що було майже неминуче, то все видавалося таким близьким, таким реальним, аж я підскочив на радощах перед стовпом: того дня і точно тієї години я, сидячи на своєму місці, замру в чеканні появи на сцені Берми; боячись, що батьки не встигнуть дістати добрих місць для бабусі й для мене, я побіг додому, гнаний чарівними словами: «Дами в капелюшках у партер не допускаються, після другої години вхід до зали глядачам заборонено», — вони витіснили з моєї свідомости «янсеністську блідість» і «сонячний міф».

Гай-гай! Цей перший ранок завдав мені глибокого розчарування. Батько, Їдучи до комісії, запропонував нам, бабусі й мені, підвезти нас до театру. На прощання він сказав матері: «Подбай про обід; ти не забула, що я привезу Норпуа?» Мати про це пам'ятала. Відучора у Франсуази душа росла вгору, вона завжди була рада-радісінька показати себе в куховарстві, бо куховарила знаменито, а тепер її ще й надихнула вістка, що ми покликали гостя, знаючи, що їй доведеться за рецептом, відомим лише їй, готувати холодець з воловини. Для свого творіння Франсуаза завжди запасалася якісним матеріалом і тому, подібно до Мікеланджело, який провів у Каррарських горах вісім місяців за добиранням мармуру для пам'ятника Юлію II