Читати книгу - "Покоління джинс. Втекти з СРСР"

Цим цинічним жартом він хотів сказати, що не був героєм, і згодом, рік по тому, у тбіліській тюрмі в Ортачалі[3], у камері смертників, йому часто згадувалися дні, проведені в лікарні, коли з нього хотіли зробити героя, а натомість він прагнув бути звичайною людиною.

У лікарні його надовго не затримали, незважаючи на те що нормально ходити він ще не міг, але, на думку лікарів, цьому мав зарадити лише час. Після операції брати Іверіелі, які були друзями Геги й вчились на медиків, десь в інституті розшукали візок на коліщатках і дали його другові. Вечорами, нарешті залишившись на самоті й стомившись від похвал, він на цьому візку котився у кінець коридору, де на стіні рожевого кольору висів чорний телефон, і розмовляв із Тіною.

З нею він зустрівся наступного ж дня після виписки; до академії від прибув на інвалідному візку, без якого поки дійсно не міг пересуватися, однак Тіна не пробачила брехні й протягом тижня не розмовляла з Гегою, який телефонував їй щодня. Гега намагався все пояснити, Тіна ж не відповідала, слухаючи Гегу й не кладучи слухавку лише тому, що була гарно вихована.

Гега пояснював Тіні те, що не міг пояснити навіть собі, та й справді, яке могло бути виправдання тому жарту, яке могло бути пояснення, окрім як іронія долі, — це, мабуть, саме нею і було, бо на перше побачення з Тіною він міг прибути лише на інвалідному візку. Згодом той візок він повернув братам Іверіелі, а ті — до лікарні, звідки взяли.

Куртку «Вранглер» (добре випрану й вправно зашиту його матір’ю), Дато назад не взяв і, звісно, пообіцяв другові нові джинси.

Гега ж нічого не хотів, окрім Тіни, ні про що не думав, окрім Тіни. Нічого більше, лише Тіна — найпрекрасніша дівчина на Землі…

Він був відомим професором, одним із кращих вчених свого часу, втім, то були радянські часи, і вони мали свої закони. У шістдесяті й сімдесяті роки минулого сторіччя професорів та вчених уже не розстрілювали, натомість зобов’язали співпрацювати з радянською владою. Більшість так і робила, оскільки в іншому випадку жоден з них не зміг би хоч раз виїхати за кордон для участі у якій-небудь науковій конференції. Ця співпраця з владою, на перший погляд, не була чимось незвичайним, інколи у них нічого не просили за ті подорожі за кордон, та це лише на перший погляд. Насправді, в них забирали найголовніше — право на слово й власну думку, їм не дозволялось вголос і публічно виголошувати власні політичні погляди, і в кожному необхідному (насправді — у будь-якому) разі їх змушували бути прихильниками влади. І більшість радянських учених покірно творили одну велику радянську брехню разом із радянською владою. Як недавно, траплялись винятки — ті, кому надані владою привілеї, квартири й машини були не потрібні (або влада не хотіла їх заохочувати), втім, таких було небагато і сиділи вони на кухнях своїх «хрущовок», там же й працювали, там пили, і лише там, на кухні, висловлювали негативні думки щодо радянського режиму. Щоправда, кілька людей, серед них — науковець, сиділи у в’язниці, а не на кухні, але то вже були дисиденти…

Батько Сосо був одним з найкращих і найвідоміших вчених у радянській Грузії — академік, до якого тодішній перший секретар ЦК — фактичний керманич Грузії — ставився з неабиякою повагою. Сосо ж не подобалися саме ця близькість і теплі стосунки між його батьком та більшовицькою владою, оскільки для тогочасних молодих тбілісців, налаштованих ліберально, проти Радянського Союзу, Едуард Шеварднадзе був цілковито неприйнятною постаттю, звичайним кар’єристом-більшовиком. Втім, для просування у радянській ієрархії не потребувалось великого розуму чи освіти, потрібно було щось інше, саме те, що, наприклад, було у Шеварднадзе, уродженця одного прекрасного села Гурії[4], що сягнув вершин радянської кар’єри. Як результат такої провінційної впертості, на початку сімдесятих років, після боротьби з конкурентами з Тбілісі, Шеварднадзе став першою особою радянської Грузії і йому дуже легко вдалося зачарувати грузинську радянську інтелігенцію: Хоча останнє більше було заслугою саме цієї інтелігенції, ніж першого секретаря, оскільки протягом десятиліть у неї разом із мораллю знижувалася здатність мислити. Коли Шеварднадзе одразу після приходу до влади розпочав арешти підпільних підприємців, грузинські інтелігенти щиро раділи, бо вважали, що арешт Отара Лазишвілі[5] був проявом справжньої боротьби проти корупції. Вони не знали, що приватний виробник, і без того змучений, працюючи у підпіллі, був тією основою, на яку повсюди, в будь-якій нормальній країні, більш за все спиралась державна економіка. Окрім того, що в радянський період підпільні підприємці були дуже сміливими людьми, саме вони могли створити нормальний кістяк держави — середній прошарок суспільства. Брехати старшим завжди значно легше, ніж молодим, і, на відміну від батьків, діти відчули, що Шеварднадзе був дуже небезпечною людиною — серед заарештованих був один їхній друг, якого згодом ще й розстріляли. У Грузії друг завжди означає більше, ніж товариш (не лише через Руставелі), і тодішня грузинська молодь зрозуміла, що у нового секретаря ЦК Грузії були великі плани щодо кар’єри. Ними була Москва, а вона завжди любила тих грузинів, які були незвично безжальними до своїх. Тому вони ненавиділи Шеварднадзе, а особливо ненавидів його Сосо, у якого через Шеварднадзе були неприємності з власним батьком, оскільки Сосо не міг повірити, що такий гарний вчений, як його батько, потребував співпраці з такою недоброю владою (до речі, Сосо, на відміну від великої кількості людей, не думав, що проблема була у конкретному керівникові, а не у радянській системі керівників).

Сосо був студентом художньої академії і після її закінчення хотів стати фінансово незалежним настільки, аби жити окремо від батьків, бо це вже не було схоже на нормальну сім’ю. Сосо не розмовляв із батьком і майже