Читати книгу - "Закон України «Про судоустрій і статус суддів». Науково-практичний коментар"

Визначення Конституцією України Верховного Суду України як найвищого судового органу безпосередньо пов’язано з його повноваженнями щодо здійснення правосуддя, яке має реалізовуватися шляхом наділення законом процесуальними повноваженнями суду касаційної інстанції, суду з перегляду рішень вищих спеціалізованих судів, іншими повноваженнями, що дадуть змогу забезпечити єдність судової практики, однакове застосування закону всіма судами загальної юрисдикції на території України (як це передбачено чинним законодавством).

Натомість повноваження Верховного Суду України як судового органу обмежуються переглядом справ з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права в подібних правовідносинах у порядку, передбаченому процесуальним законом, а також переглядом справ у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.

При цьому змінами, внесеними до процесуальних законів (Розділ XII «Прикінцеві положення»), передбачається, що вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України здійснюється колегією у складі п’яти суддів відповідного вищого спеціалізованого суду, про перегляд рішення якого з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах подано заяву.

Таким чином, Верховний Суд України позбавляється процесуальних можливостей виконувати свою конституційну функцію, перегляду рішень нижчих судів (у тому числі абсолютної більшості рішень вищих судів), взагалі перестає бути судовим органом. Такий підхід фактично передбачає визначення компетенції Верховного Суду України як судового органу щодо розгляду справ не законом, а судовим органом нижчого рівня, щодо законності рішення якого подано заяву. Крім того, це означає штучне вивершення вищих спеціалізованих судів над Верховним Судом України, що вочевидь не відповідає Конституції України та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права на розгляд справи безстороннім судом, права на суд, встановлений законом.

Несумісними з конституційним визначенням Верховного Суду України як найвищого судового органу є і положення Закону, якими суттєво звужуються повноваження Пленуму Верховного Суду України. Так, Пленум Верховного Суду України позбавляється права надавати судам роз’яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики; у разі необхідності визнавати нечинними роз’яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду (чинний Закон України «Про судоустрій і статус суддів» передбачає такі права в пункті 2 частини другої статті 47).

На практиці це унеможливить однакове застосування Закону всіма судами загальної юрисдикції, спричинить масові конфлікти між судами різних спеціалізацій щодо їх компетенції, що в підсумку неминуче негативно позначиться на якості правосуддя, ефективності судового захисту прав та свобод громадян і призведе до істотного збільшення кількості звернень громадян України до Європейського суду з прав людини.

На помилковість такого підходу у визначенні статусу Верховного Суду України неодноразово вказувала Європейська комісія «За демократію через право» (Венеціанська комісія), рекомендації якої полягають у необхідності посилення процесуальної ролі Верховного Суду України, закріпленні за ним статусу касаційного суду (як це є у всьому цивілізованому світі), спрощенні судових процедур і ліквідації зайвих рівнів судочинства.

У своїх зауваженнях до проекту Закону України «Про судоустрій і статус суддів», надісланого Міністерством юстиції України до Венеціанської комісії для отримання висновку, один із провідних експертів Ради Європи доктор Стефан Гасс прямо зазначає: «Верховний Суд України в частині своїх юрисдикційних повноважень практично знищується, що є унікальним явищем для європейського конституційного права». У зв’язку з цим знову наголошується на необхідності створення триланкової системи судочинства шляхом приєднання вищих спеціалізованих судів до Верховного Суду України.

3. Закон передбачає наділення органів та посадових осіб, які не належать до судової влади, значним обсягом повноважень щодо організації та діяльності судів, визначення судоустрою та статусу суддів поза встановленою Конституцією України їх компетенцією. Таким чином, створюються передумови для неправомірного впливу на суд, втручання у діяльність судових органів та суддів, порушення принципів незалежності суддів і самостійності судів.

3.1. Законом продовжується неконституційна практика розширення повноважень Вищої ради юстиції.

Вища рада юстиції як державний орган може діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правовий статус Вищої ради юстиції визначено Основним Законом України, про що спеціально наголосив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 21 травня 2002 року № 9-рп у справі про Закон України «Про Вищу раду юстиції».

З огляду на це не відповідає Конституції України положення частини першої статті 20 Закону, яким передбачено, що голова місцевого суду, його заступник, голова апеляційного суду, його заступники, голова вищого спеціалізованого суду, його заступники призначаються на посади та звільняються з посад Вищою радою юстиції за пропозицією відповідної ради суддів.

Стаття 131 Конституції України містить вичерпний перелік повноважень Вищої ради юстиції, до яких не віднесено призначення суддів на адміністративні посади.

У пункті 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 16 жовтня 2001 року № 14-рп/2001, яке згідно з частиною другою статті 150 Конституції України є обов’язковим до виконання на території України, зазначається, що за змістом пункту 1 частини першої статті 131 Конституції України право внесення подань Верховній Раді України про обрання суддів безстроково та призначення суддів на адміністративні посади в судах загальної юрисдикції на Вищу ралу юстиції не поширюється.

Таким чином, у черговий раз проігноровані обов’язкові до виконання рішення Конституційного Суду України, у яких вказувалося на необхідність невідкладного законодавчого врегулювання порядку призначення суддів на адміністративні посади. Натомість пропонується узаконити порядок, який не відповідає Конституції України.

З цих же підстав не відповідають визначеній Конституцією України компетенції Вищої ради юстиції і положення Закону, якими Вища рада юстиції наділяється повноваженнями здійснювати розгляд скарг на рішення Вищої кваліфікаційної комісії щодо результатів кваліфікаційного іспиту (частина десята статті 69) та про відмову у рекомендуванні кандидата на обрання суддею безстроково (частина друга статті 76).

3.2. Частиною першою статті 19 Закону передбачено, що суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідовуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду.

Однак наділення Президента України повноваженням ліквідовувати суди не відповідає пункту 23 частини першої статті 106 Конституції України, якою передбачено повноваження Президента України лише утворювати суди.

Відповідно до пункту 31 частини першої статті 106 Конституції України повноваження Президента України визначаються лише Основним Законом України.