Читати книгу - "Лук Нічної Громовиці"

— Ви, але хмар таких немає. Альтокумулюс — висококупчасті, альтостратус — високошаруваті, а високоперистих немає.

— Гадаєш, я того не знала? Та я тебе просто перевірити хотіла, — заявила вчителька, хоча всі у класі розуміли, що це неправда.

— Тоді оцінку виправте.

— Знати хмари — ще не означає знати мій предмет, — різко відрубала Марія Іванівна. — Розкажи-но мені, дорогенька, про природні зони, пригадай площі материків, назви столиці країн…

— Усіх?

— Аякже, бо інакше який же ти тоді знавець географії?

— Може, мені краще з природознавства почати?

— Звісна річ, як це я так могла забути? — Марія Іванівна закрила журнал, бо знала, що допитувати Інгу при свідках — марна справа. Можна своїй репутації зашкодити. — У такого розумного таточка і такої велемудрої матусі мусить бути дуже розумна дитина.

— Маріє Іванівно, з вами все гаразд? — Інзі було смішно, вона ж бо знала справжню причину отих прискіпувань.

— Ви б священика запросили до хати, а то літає біля вашого дому всіляка нечисть, — Марія Іванівна вирішила змінити акцент атаки.

— Добре, що хоч пішки не ходить, — не втрималася Інга від уїдливого зауваження. На це вчителька зреагувала миттєво:

— Ах ти ж шмаркачко! Глузувати з мене надумала?! Геть мені з класу! І не сподівайся, що я тобі поставлю за рік щось більше ніж четвірку!..

На щастя, у цю мить пролунав дзвінок, і Марія Іванівна пішла до учительської, клекочучи гнівом.

— Чого це вона до тебе сьогодні причепилася? — запитала Іра, сусідка по парті, на вигляд дуже серйозна і зосереджена дівчинка, хоча в усій школі навряд чи можна було знайти неуважнішу й романтичнішу істоту. — Я її такою ще ніколи не бачила.

— Розкажу — не повіриш. У нашу Марію Іванівну вселилася невидима потвора… — усміхнулася Інга і розповіла подрузі про примар Космотумена, про озонове військо, про Грозовика, Громів і Нічну Громовицю.

— А хіба таке буває? — Іра від подиву аж рота роззявила.

— Можливо все, що тільки людина здатна собі уявити. От побачиш, Марія Іванівна так просто не відчепиться від мене.

— І що ти збираєшся робити?

— Ще не знаю, — знизала плечима Інга. — Мабуть, почну полювання. Хочеш полювати зі мною?

— Питаєш!.. А як це?

— Ти заманюєш дичину, а я стріляю.

— Чим?

— Стрілами. У мене є лук. Ось, — дівчинка дістала з портфеля одну частину лука і показала подружці. — Давай у переході біля ігрової кімнати.

— А кого привести?

— Почнемо з Македонського. — Інга поглянула на великий годинник у коридорі. До початку уроку лишалося ще цілих десять хвилин. Море часу, коли тобі тринадцять.

Іра побігла до 10-А за Македонським, а Інга, прихопивши наплічник, подалася на перший поверх. У закуток поблизу ігрової кімнати старшокласники заходили дуже рідко, а малеча традиційно не любила цього місця, бо тут не вистачало ні простору, ні світла для ігор.

Прізвисько «Македонський», що б там хто не казав, для звичайної школи було доволі незвичним. Шкільні експрес-дотепники обурювалися таким прізвиськом, адже щоб «приколотися», треба було хоч трішки знати історію. А цим могли похвалитися далеко не всі. Історія ж появи такого екзотичного псевдоніма у рядового учня була доволі прозаїчною: так прочитала прізвище Сашка Майданського в журналі новенька вчителька історії. Можна, звісно ж, звинувачувати у створенні романтичного бренду класного керівника, який писав список і думав у цей час про щось своє, але не виключений і варіант зумисного спотворення вчителькою Сашкового прізвища з навчальною метою — принаймні ім’я славетного полководця знатиме вся школа.

Інга швиденько змонтувала свій лук, дістала з коробки одну стрілу і приготувалася.

— Привіт завойовникові Всесвіту! — схилившись у поклоні, виголосила вона, коли Македонський з’явився на східцях. — Нарешті великий Іскандер Зулькарнайн зволили вшанувати нас своєю високою присутністю.

— Як-як ти мене назвала? — нашорошився десятикласник.

— Сашком дворогим…

— Добалакаєшся, мала! — грізно прошипів Македонський, та Інга знала, що рішучих дій не буде — Сашко дівчат ніколи не чіпав.

— Молись своїм богам, великий Іскандере! — урочисто виголосила Інга і вихопила з-за спини лук.

— Та йди ти!.. Чого кликала?

— Хотіла дещо перевірити…

— Е-е! Що це ти збираєшся робити?!

— Зараз побачиш!.. — вигукнула Інга — і за мить стріла просвистіла у Сашка над головою. Хлопець хвилину чи дві стояв з виряченими від подиву очима, а коли оговтався, то спробував відібрати лук. Та не встиг він торкнутися зброї, як сині іскри застрибали на тятиві й обпекли йому руки.

— Він у тебе що, електричний?! — Сашко схопився обпеченими пальцями за вухо.

— Звичайний. — Інга підняла лук, зняла тятиву, а потім поглянула Сашкові в очі й усміхнулася. — Я хотіла, щоб тобі стало краще.

— Дурепа, — буркнув десятикласник зовсім без злості і пішов геть. Настрій у нього не знати чому зіпсувався в одну мить. І пояснити собі цього він не міг. Життя раптом видалося страшенно сірим і неймовірно гидким. Одне слово — жити не хотілося.

— Ти бачила? — Ірині очі округлилися ще коли Інга стріляла і залишалися такими, аж доки Іра поділилася своїм щирим подивуванням з подругою. — Стріла зникла!

— Отже, я не промахнулася, — задоволено відзначила Інга. — Перший є!..

За секунду подзвонили на урок, і дівчатка побігли до класу.

По закінченні занять у коридорі Інгу перестріли старшокласники, якими верховодив Микола Кріль, цибатий дев’ятикласник з мультяшним прізвиськом «Гуфі».

— Ану покажи нам свій лук, принцесо-воїн, — гидко посміхаючись, мовив Гуфі.

— Я його в портфель заховала. Діставати не хочеться, — спокійно відповіла Інга, трохи здивована швидкістю поширення інформації у рідній школі. Македонський з командою Гуфі не водився, отже, хтось із малолітніх шпигунів доніс.

— Ти нам тут казок не трави! — втрутився у розмову Пончик. — Де він?

— Хлопці,