Читати книгу - "Гіперболоїд інженера Гаріна"

— Скажіть, Питкевич, ви знали раніше поляка з чотирма пальцями?

— Ви хочете знати, чому я здивувався, побачивши у нього чотирипалу руку? Ви дуже спостережливі, товаришу Шельга. Так, я здивувався… більше — я злякався.

— Чого?

— Ну, оцього я вам і не скажу.

Шельга покусав губу. Дивився вздовж безлюдного бульвару.

Питкевич вів далі:

— У нього не тільки скалічена рука, — у нього на тілі жахливий шрам навскоси через груди. Скалічив Гарін у тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятому році. Чоловіка цього звуть Стась Тиклінський…

— Що ж, — спитав Шельга, — покійний Гарін скалічив його таким же способом, яким він розрізав тридюймові дошки?

Питкевич швидко повернув голову до співрозмовника, і вони деякий час дивилися один одному в очі: той спокійно і непроникливо, цей весело і відверто.

— Арештувати ви мене все-таки хочете, товаришу Шельга?

— Ні… Це ми завжди встигнемо.

— Ваша правда. Я знаю чимало. Але, звісно, ніякими примусовими заходами ви не дізнаєтесь від мене того, чого я не захочу виказувати. До злочину я непричетний, ви самі знаєте. Хочете відкриту гру? Умови боротьби: після доброго удару ми зустрічаємось і відверто розмовляємо. Це скидатиметься на шахову партію. Заборонені прийоми — вбивати один одного на смерть. До речі, поки ми з вами балакаємо, ви наражалися на смертельну небезпеку, запевняю вас, — я не жартую. Коли б на вашому місці сидів Стась Тиклінський, то я б, скажімо, огледівся — безлюдно, — і пішов би неквапливо на Сенатську площу, а його б знайшли на цій лаві безнадійно мертвим з гидкими плямами на тілі. Але, повторюю, до вас цих фокусів не застосовуватиму. Хочете партію?

— Гаразд. Згоден, — сказав Шельга, сяючи очима. — Нападатиму я перший — так?

— Звісно, якби ви не піймали мене на поштамті, я б сам, звичайно, не запропонував гри. А щодо чотирипалого поляка — обіцяю допомагати його розшукати. Де б не зустрів — негайно повідомлю телефоном або телеграфно.

— Гаразд. А тепер, Питкевич, покажіть, що у вас за штука така, чим ви загрожуєте…

Питкевич хитнув головою, всміхнувся: «Хай буде по-вашому, — гра відкрита», і обережно вийняв з бокової кишені плоску коробку. У ній лежала металева, у палець завтовшки, трубка.

— Оце й усе, тільки натиснути з одного кінця — там всередині хрусне скельце.

Підходячи до карного розшуку, Шельга нараз спинився, — ніби наштовхнувся на телеграфний стовп: «Хе! — видихнув він, — хе! — і люто тупнув ногою: — Ох, ловкач, ох, артист!»

Шельгу справді остаточно оступачили. Він стояв за два кроки від убивці (у цьому тепер не було сумніву) і не схопив його. Він розмовляв з людиною, яка знала, певно, всі ниточки вбивства і примудрилася нічого не сказати по суті. Цей П’янков-Питкевич знав якусь таємницю… Шельга раптово збагнув — саме державного, світового значення була ця таємниця… Він уже за хвоста тримав П’янкова-Питкевича, — «вивернувся, клятий, оступачив!».

Шельга вибіг на третій поверх до себе у відділ. На столі лежав пакет, загорнутий у газетний папір. В глибокій ніші вікна сидів сумирний огрядненький чоловік у мазаних чоботях. Тримаючи картуз біля живота, він вклонився Шельзі.

— Бабичев, кербуд, — сказав він з міцним самогонним духом, — на Пушкарській вулиці, двадцять четвертий номер будинку, житлотовариство.

— Це ви принесли пакет?

— Я приніс. З квартири номер тринадцять… Це не в головному корпусі, а в невеличкій прибудові. Мешканець другу добу у нас пропав. Сьогодні міліцію покликали, двері виламали, склали акта в порядку закону, — кербуд прикрив рота рукою, щоки його почервоніли, очі ледь-ледь вилізли, зволожилися, дух самогону наповнив кімнату, — значить, оцей пакет я знайшов додатково в грубці.

— Прізвище зниклого мешканця?

— Савельєв Іван Олексійович.

Шельга розгорнув пакета. Там була фотографічна карточка П’янкова-Питкевича, гребінець, ножиці і склянка темної рідини, фарба для волосся.

— Що робив Савельєв?

— По вченій частині. Коли у нас фанова труба лопнула, — комітет до нього звернувся… Він — «радий би, — каже, — вам допомогти, але я хімік».

— Він часто виходив серед ночі з квартири?

— Серед ночі? Ні. Не помічалось. — Кербуд знову прикрив рота. — Ледь розвидниться, він — з двору, це точно. Але так, щоб серед ночі, — не помічалось, п’яним не бачили.

— Ходили до нього знайомі?

— Не помічалось.

Шельга зателефонував у відділення міліції Петроградської сторони. З’ясувалося — у прибудові дому двадцять чотири на Пушкарській справді жив Савельєв Іван Олексійович, тридцяти шести років, інженер-хімік. Оселився на Пушкарській у лютому, мав посвідчення, яке видала тамбовська міліція.

Шельга надіслав телеграфний запит до Тамбова і на автомобілі разом з кербудом поїхав на Фонтанку де у відділі кримінального слідства, на льодовні, лежав труп чоловіка, вбитого на Крестовському. Кербуд зразу впізнав у ньому мешканця із тринадцятого номера.

Приблизно в той же час чоловік, що назвав себе П’янковим-Питкевичем, під’їхав візником з піднятим верхом до одного з пустирів на Петроградській стороні, розплатився і попрямував тротуаром уздовж пустиря. Він одчинив хвіртку в паркані, минув подвір’я і зійшов вузькими східцями чорного ходу на п’ятий поверх. Двома ключами відімкнув двері, повісив у порожній вітальні на єдиний гвіздок пальто і капелюха, зайшов до кімнати, де четверо вікон до половини замащено крейдою, сів на дірявий диван і затулив обличчя руками.

Тільки тут, у самітній кімнаті (заставленій книжковими полицями та фізичними приладами), він міг оддатися нарешті страшенному хвилюванню, майже відчаю, який вразив його з учорашнього дня.

Його руки, стискаючи обличчя, тремтіли. Він розумів, що смертельна небезпека не минула. Він був оточений. Тільки якісь незначні можливості випадали на його користь, із ста — дев’яносто дев’ять були проти. «Як необережно, ох, як необережно!» — шепотів він.

Зусиллям волі він зрештою опанував своє хвилювання, тицьнув кулаком у брудну подушку, ліг горілиць