Читати книгу - "Смак заборони"

Пляж радісно гомонів і ворушився рожевими тілесами, що спливали салом. Усе як завше, коли заїзд із прилеглих областей трохи розхитує приморську романтику своїм провінційним подихом. Але було весело.

Це була класична ілюстрація до вислову «громадяни СРСР мають право на відпочинок». Простакуваті профспілковики та новоспечені підприємці активно й діловито відпочивали, різалися в карти під тріскотіння накритого рушником радіоприймача, а поруч гладка мати сімейства витягала з картатої сумки харчові термоси з котлетами й каструлю з картоплею в мундирах.

Торішнього Сашка (і його морської капусти) на звичному місці не було. І бути не могло — там, де рік тому стояли лежаки «для співробітників», було порожньо й сонце, глузуючи, заливало цей сірий простір, адже від тенту залишився тільки металевий каркас, іржавий кістяк, плямистий від облущеної фарби. Я відчувала, як вітер розпустив моє волосся й воно розмаялося, неначе вовняна шаль із китицями. Це був типовий ранній червень.

Ми залишили наші речі на теплій гальці внизу й пішли гуляти розкиданою штормом набережною. Мої улюблені пірси нагадували рештки космічного міста після ядерної війни. Скляні двері ліфта розтрощено. Яка дивовижна сила могла зробити таке з моєю солодкою Імраєю?

Ми подивилися на вибілений сонцем і обліплений висхлими водоростями краєвид і зібрались уже повертатися на маяк, бо спека стояла нестерпна, а вдома на нас чекали нерозпаковані сумки й обід, що залишився з поїзда.

Купатися не було дозволено, тому що тривав «складний процес адаптації». У переддень свого 12-річчя я стала цілком стерпною і дуже тихою, так би мовити, вимуштрованою дитиною, оскільки майже чотири роки провела в нерозлучному контакті з батьком, що тягав мене скрізь і потай, можливо, навіть пишався плодом своєї творчості (хоча до мене особисто доходила тільки сухенька критика). Втім, найуспішнішим його досягненням можна вважати мою абсолютну переконаність у власній нікчемності, потворності й непристойності в цьому високоосвіченому й культурному світі.

Так ми й ішли, в статечному мовчанні — попереду батько зі своєю ассірійською бородою, в темних окулярах, з непрониклим обличчям, і смиренна донька: недолуге створіння, загублене в невиразному проміжку між отроцтвом і дитинством. Я кусала нігті, чмихала носом і голосно шкарбала поцупленими в мами босоніжками на недозволено високих підборах. Ноги раз у раз підгиналися, як у новонародженої газелі, очі сліпило через відсутність забутих у поїзді окулярів, а спина свербіла від поту, від пляжу, який ми залишали, та від моря, в якому мені не дозволили скупатися.

Ми зійшли нестерпно крутими сходами, на яких не було ні сантиметра затінку (як же татусь не любив користуватися прохолодним швидким ліфтом!), проминули санаторний парк — а там була ще безліч сходів дорогою від прохідної. Імрая займала величезну площу вздовж наймальовничішого узбережжя, але в плані матеріально-соціальних благ мала рівень досить провінційний. Наш маяк стояв осторонь, на горі, займаючи цілий мис. Але, крім лаврів із фісташками, там не було нічого, що допомогло б нам проіснувати в повсякденному житті, й ми ходили в селище Ебра, де було приблизно 12 багатоквартирних будинків і кооперативне диво «Ластівчин Дім», там можна було купити татового червоного портвейну та Адчину червону панамку.

Ми зайшли до крамниці. Я зачепилася за поріг і влетіла в чиєсь дбайливо підставлене плече. Батько спопелив мене поглядом, щоб мене мучило сумління за цвіль у його відпустці, й мовив: «Оці шлапаки надягаєш востаннє».

— Угу — відповіла я, завершуючи свою партію вже подумки: «Аякже, востаннє! Це тобі треба аж надто розсердитися, щоб купити мені нову пару!»

Наступного дня батько вигулював мене на санаторному причалі й заразом спостерігав розкішний імрайський захід сонця. А моя напружена увага сконцентрувалася в кінці «дніпровської» території, де громадився високий паркан і обтягнутий сіткою пірс наступного санаторію. Мій торішній знайомий, мешканець зеніту батьківських симпатій був тут як тут, і татусь це теж помітив, тож перш ніж я встигла послизнутися чи звихнути ногу, або ж викликати грім небесний — страшна хвилина прийшла сама по собі. От ми й зустрілися:

— Здрастуй, Левеня, — йог зверхньо розкошлав моє кучеряве волосся. Він завжди називав мене левеням. Я ж бо любила левів — дрібне підлабузництво!

— Здрастуй, Сашку, — дивлячись повз його страшні зелено-жовті очі, відповіла я, водночас дивуючись, що вітається він спершу зі мною.

— Я спостерігав за тобою сьогодні. Знаєш, це приголомшливе перетворення. Ну, що ж, тепер ти — справжня жінка.

Як завжди, я не зрозуміла, неуважно глянула на мастило під нігтями й хрест від загубленого лейкопластиру навколо розчуханого укусу комара.

— Здрастуйте, — Сашко потис руку моєму батькові.

Запитав, як у нас в Києві. Виявилося, що так само, як і в них у Пітері.

— Ну, і як? — влізла я. Сашко посміхнувся, але нічого не сказав.

Вони говорили потім без мене хвилин із 5 і домовилися зустрічатися на пляжі щодня. Мене ця перспектива відверто лякала.

Наступного дня Сашко, торішні білявка й руда дівчинка, усі в майках із рукавами, затишно влаштувались у кутку під санаторним тентом і дивилися на нас із гостинними посмішками. Я була вбрана в яскраво-рожеві лосини та червону майку із золотими квітами (ви пригадуєте, який це був шик у далекому 1993-му?), але почувалася опудалом.

— Щось холодно сьогодні, — сказав Сашко, дивлячись на море. — У тебе розкішне волосся — таке кучеряве, — продовжив він, не повертаючи голови. — А це Віра.

Білявка встала, посміхаючись підійшла чи то до мене, чи до поруччя, щоб подивитися на хвилі.

— Просто Віра, гаразд? Ніяких тіток… ніяких «ви»… — у неї було дуже приємне, солодке обличчя. Вона вся була якась медяна, м’яка, невеличка на зріст, незвичайна й така само ідеальна, як і її (?) чоловік Сашко. Я б дала їй років 30, втім, через нестандартність і солодкавість усього її вигляду могла помилятися.

— Ах, Віро, як це чудово, не бути по-совєцьки! Моя дочка нікого й ніколи не називає «тіткою», — сказав мій батько, посміхаючись їй. Посмішка вийшла аж надто