Читати книгу - "Предок"

— А в тебе ж їх — думок тобто, — так багато? — глузливо кидає кондот’єр-ґенуезець.

— Ау, hombre[20]. На докуку вистачить.

— Хоч би хтось розповів щось! — плює з досадою вбік старий вояк.

— Правду кажуть тутешні люди: як нема дівчат, ні вина, то найліпша річ — казка!

Привабливе слово «казка» — відгук маврської спадщини, — притягає ближче до ватри людей. Та й не сама ж нудьга притягає ближче до ватри: від Сієрри тягне холодом «як із відчиненого льоху».

— Говори ти, Пельо, el artillero!

— Але! Що я?.. Он, Санчо Кривий, той бував у бувальцях!.. Най він…

— Тривай! Он, іде старий Херонімо! Той, братця, стільки знає, що хоч єпископом Севільським його настанови!.. Вуйку!..

— Єпископом? Хіба ж він тобі пан-отець, священик?!

— А ти ж, потятко, звідки, що не знаєш, як у Севіллі був за єпископа чабан?

— Тю-тю на тебе! Та не бреши такого!

— Ой, не бреши! Карамба[21]! Так слухай!

Оповідач зісуває бриля на потилицю: — Колись — може тоді наші прабабуні ще й у колисках не кувікали! — був у нашому ж таки селі — в Араґонії таки! — один падре, священик тобто… Не дуже мудрий і не той… не добрий і не злий. Тільки й того, що товстий був. Як бочівочка від вина!.. От, такий собі «звичайний син Адамів»!

І в’ївся чогось той панотець у громадського чабана. Де б не вглядів вівчаря, то враз до нього й чіпається. — Дивлюсь, — каже бувало, — я на тебе, hombre[22], і не розумію: чого ти такий дурний? Таки ж справді, — змилуйся над тобою, Господи! — не розумніший ти за свої вівці!

А чабан — нічого. Часами тільки гречно озветься: — Без глупоти й мудрости не було б видно! Мабуть на те вона й Господом допущена! Радійте, що я тут біля вас! Може ще й вам на щось здамся!..

Отож — якось сталося: чи це з війни, чи, може, з ловів, заблукав до нашого села та ж не хто інший, як сам король. А було це — на самісінький Великдень. Відомо, в убогому селі — де подорожній заночує? Та ще й хто: король! До пароха!

А треба вам, братіки, знати, що той король — страх як не любив товстих та череватих духовних! Тож і спротивився йому наш парох саме за кругле черевце.

— Ти, мабуть, чоловіче, живеш, щоб їсти, а не їси, щоб жити! — подумав собі король. Та й вирішив, що підведе пароха під сам манастир. На каяття, значить, та на покуту. От і каже король пан-отцеві:

— Падре, — говорить. — загадаю я тобі три загадки. А ти, якщо до Вознесіння відгадаєш — будеш Севільським єпископом. А ні, то поїдеш до манастиря і там аж до смерти мудрости набиратимешся. Питання ж мої — говорить — такі: яку має ціну король? Скільки часу треба мені на подорож довкола світу? А третє — коли ти мені відповідатимеш — про що сам я думатиму й помилятимусь?

Прийшов ясний ранок. Король поснідав по Службі Божій, що перш її був вислухав, побожно, якслід, навколішках, цілісіньку. Та й на коня. Тільки його й бачили!

Ну, а парохові, Світлий Великдень — чорніший за чорну ніч…

І сам, — як ніч сумний! — ходить. Аж тут — гульк! — іде чабан.

— Слава йсу! — як слід вітається. — Радісного вам Агнця[23], пан-отченьку!

— На віки… і тобі так само…

— Чи ж це ви, падре, на Свят-Великдень сумуєте, як у Велику П’ятницю?..

Забуз парох, що чабан — на його гадку — йолоп… — Так і так… — каже. І все чабанові по чистій правді розповів.

А вівчар вислухав — та в сміх!

— Тільки усього? Та, не майте, пан-отченьку, клопоту! На ці питання, і я комунебудь відповім.