Читати книгу - "Помирана"

— А ше казав, шо чорнуху тре’ видобувать — тоді з голоду не помрем.

— Як не з голоду, так од чогось дгугого… — байдуже відповів Гектор.

Він саме ділив грудинку ворони навпіл з допомогою заточеної викрутки. Нельсон любив свого молодшого брата за реалізм думки і зневагу до абстракцій. Їли мовчки, запиваючи відваром. Пташине серце, печінку й шию Нельсон хотів подарувати Божені. Гектор не заперечував. Те, що далося завиграшки, він умів так само легко відпускати.

Нельсон вибрався зі свого підвалу опівдні, коли вщух дощ. Вулицею текли потічки, брунатне місиво грало під ногами. До Корита ще треба було топтати добрячих півкілометра. Він перескочив через повалений бетонний стовп, порівнявся з руїнами складу і помітив під пощербленою стіною тонку постать. Майя. Вона зробила йому помах рукою, дивлячись ніби кудись повз Нельсона.

— На Корито? — запитала з удаваною байдужістю.

— Ілуха. А ти йдеш? — підтримав розмову Нельсон.

— Я ніколи не ходжу, хіба не знаєш…

Нельсон підійшов поближче до неї. Майя відлипла від стіни. Невисока, з великими сірими очима, вона була вдягнута в завеликий робочий комбінезон із бретельками на голих плечах. На грудній кишені красувалася якась нашивка з зображенням лопати, що символізувала, вочевидь, ту таємничу земляну роботу, яку колись виконували в таких робах. На голові Майя мала червоний блайзер, повернутий козирком назад.

— Як ти ще жива? — подивувався Нельсон.

— Замшевий куртяк варю. Приходь, попробуєш.

— Ой. І не ригаєш після нього?

— Та йухоп. Я уже й підошви хавала… — відчайдушно глянула Майя в очі Нельсону.

Помовчали. Він шукав приводу завершити цю нав’язливо-гастрономічну бесіду, але все не міг нічого придумати. Майя раптом обхопила шию Нельсона й заліпила його рот своїми губами. Він насилу відірвався від неї, відступив на два кроки.

— У тебе там з Божкою… все серйозно? — розчаровано запитала Майя.

— Тобі шо — робить нічого, дялбадзип?!

— А як я спіральки на голові посаджу — і зі мною так буде?

— Оно читать повчися спочатку, — не міг отямитись Нельсон.

— Та вмію я, вмію, ти, рабой чахлий, — скривилась Майя.

— То давай, — Нельсон кивнув на літери, колись давно виведені на облупленій стіні. Майя обернулась, примружила очі.

— ХОЛ… АД-ЗИП… — повільно і вдумливо прочитала вона.

— Ти ба, правильно. А знаєш, чого ми так читаєм і говорим? — екзаменував Нельсон далі.

— Бо Сава так навчив, — стенула Майя плечима.

— А чого він так навчив?

— Я шо, дожна все знать?! — розізлилась Майя.

— Того шо ми — автономіка! У нас своя особа шняга єсть на все, ілуха.

Не прощаючись, Нельсон поспішив до Корита. Чоботи грузли в набухлій твані і виривалися з неї з натужним звуком — «цвок-цвок». Розкисла земля тягнулася за ним, як непотрібна жінка в пошуках розради.

Гектор порпався в макулатурі. Над Коритом після грози розвиднилось і засиніло. Таке траплялося тут рідко й ненадовго. З висоти сміттєвого плато тепер було видно навколишні мертві пустирища. Божена гукнула Нельсона, і він почав вибиратися з нори, яку копав на її ділянці. Нельсон простягнув їй жовту м’ятну жуйку в розірваній упаковці — перший трофей занурення. Божена поклала жуйку на язик і задивилася на довкілля з байдужою лагідністю.

— Диви, як класно стало, — мовила вона до Нельсона.

Гігантським журавлем лежав перевернутий на околиці селища підйомний кран. З його допомогою раніше щось робили там, при залізниці. Але кран врешті втрапив у каналізаційний пролом, похитнувся і встромив свій «дзьоб» у щебінь.

Двоповерхові бараки Соцбуду роззявляли чорні пащі битих вікон. Нельсон подумав про те, що після смерті Сави там уже майже ніхто не живе — в цілому кварталі. У бараках великі розсохлі віконні рами, непрактичні в боротьбі зі сміттєвими завірюхами. Обігрівати тамтешні кімнати також проблематично. Те, що у минулих поколінь вважалося вигодами, тепер лише ускладнювало виживання. Нельсон укотре відчув, як стискається його світ, як він стає дедалі вужчим, тугішим, жорстокішим.

— Монро! Диви, Монро! — раптом загукали на сусідніх ділянках шукачі.

— Монго, Монго! — загорлав і собі Гектор.

Нельсон простежив за поглядами й узрів маленьке диво. З розкошланої поверхні Корита піднімався туманець. За хвильку він оформився в чітку світлу хмарку, витягнувся по вертикалі метрів на три й завис у повітрі. Монро було духом Корита. Його поява завжди викликала у коритян пожвавлення від зустрічі з трансцендентним.

Кілька хвилин усі спостерігали, як мерехтить і сріблиться Монро на тлі далекої блакиті. Потім з улюлюканням взялися кидати в нього все, що траплялося під руку — цеглу, каміння, болти, уламки кухонного начиння, яких було навколо вдосталь. Предмети лишали в хмароподібному тілі Монро рвані діри, що повільно затягувалися. Нельсон не брав участі в цих веселощах. Він лише нудьгував, дивлячись, як коритяни тратять свої скромні сили на боротьбу з невловимою серпанковою істотою.

Помалу грайливий запал розвіявся, і всі знову почали повертатися до своїх скорботних пошуків. Монро спочатку втратило форму, скрутилось у моток вати, а потім випало на сміттєзвалище срібною росою. Ця незбагненна й безрезультатна вистава закінчилась.

Гектор знайшов кілька сторінок кольорового журналу з голими жінками. Він уважно роздивився всі фото. А потім силкувався прочитати фрази, надруковані на сторінках.

— Адзипакус, — невдоволено сичав Гектор, вглядаючись у літери, що ніяк не складалися в зрозумілі слова.

Божена стояла по горло у виритій ямі і ногою промацувала дно.

— Посвіти, туто обувка якась, — попросила Нельсона.

Він клацнув