Читати книгу - "Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту"

— За «твій» дехто зараз дістане справжнього кулака! — так само жартівливо пригрозила хлопцеві.

— З задоволенням, тільки цур — бити не в праву кишеню!

— Гаразд, праву залишу на розтерзання Ростикові! Зазирнувши у візочок, розсміялись: малий заснув! Зробилося легко й спокійно. Нарешті можна поділитись придибенціями зі сном у шафі та картиною.

— …Ну, до фарби нам з тобою діла немає, — вислухавши, діловито міркував Сашко. — Реєстр… Реставровували там вони її чи якість така — їхній клопіт. А от розшукати цей будинок або хоч місце від нього…

Як завжди, вгадав Софійчині думки!

— Неодмінно знайдемо! Але спочатку маєш побачити саму картину! Пустельник обіцяв навідатись до галереї зі мною завтра о шістнадцятій. Приєднуйся!

— Завтра?.. Ні, о шістнадцятій не зможу! У шефа на роботі якраз почався сезон, а я ще напросився підробляти на будівництві його нового офісу!

— Вічно ти шукаєш мороки на свою голову! Назбирав тої роботи, як собака бліх! Хоч би до літа дотерпів! Школа ж!

Слово «школа» завжди діяло на Сашка, як… Мабуть, як блохи на згаданого сердешного пса. Проте сьогодні він був на диво стриманий і якийсь наче винуватий:

— Улітку само собою! Та й хто це захоче ждати? І чого, питається, ждати? Поки мені мої «п’ятірки» у табель виставлять? Однак «дванадцятий» лише з фізкультури та малювання. Знаю-знаю: всіх грошей не заробиш. Але я ж іще тут… Затіяв удома зробити нормальне опалення й каналізацію. Щоб жити — з усіма вигодами. Дозволи-довідки вже зібрав.

— Ти-и-и??? — Софійка добре пам’ятала Сашкову квартирку-напівпідвальчик. Над тією квартиркою в старезному будинку мешкала торік і її родина. Поки не перебрались у нову трикімнатку, придбану в кредит. Стіни в колишньому домі з’їв грибок, підлогу поточили шашлі, опалення пічне, а труби — такі безнадійно гнилі й іржаві (може, і через те, що Софійка якось не закрутила крана й залила Фадійчуків), що перемонтувати їх міг наважитись тільки дуже самовпевнений тип, або, як мовить Кулаківський, повний пінгвін!

— Щось я сам, для чогось — майстрів найму! — трохи аж образився за недовіру Сашко. — Скільки можна дивитись, як мама щоразу мучиться з пранням, як сестри морочаться з купанням?.. Як узимку всі по черзі трусимо сажу, коли поруч газопровід! Як-не-як, а я єдиний чоловік у сім’ї.

— Та я що? Я ж нічого! — засоромилась дівчинка (Боже, коли він навчився так переконливо промовляти?). — А до картини… Можна сходити й пізніше, музей закривають о шостій!

— Можна, але… Я з шостої працюю вдома… — винувато похнюпився Сашко. — Канави копаю…

Ну що тут скажеш? Софійка тільки зітхнула.

— Думаєш, мені приємно, що через той ремонт… Але вже легше, що хоч розказав тобі, бо не знав, як і підступити!.. Не хотів завалювати тебе своїми проблемами…

Софійка знову зітхнула.

— Ні, ну, це поки підготовчі роботи, а як майстри будуть, піде скоріше! — все наче виправдовувався.

Чи ж вона перечить?

— Але не переживай, на тебе час я завжди знайду! — вибачливо чіплявся своїми великими очима за її погляд. Тоді обережно дістав із кишені (отієї, правої!) запакований у целофан букет конвалій. — І гроші на квіти.

Ну який він, цей Сашко! Який же він!..

— Д… дякую…

Гарно, що квіти конвалій схожі на сльозинки. Можна притулити їх до обличчя, і ніхто не здогадається, що по ньому збігла сльозина справжня — гаряча й зворушлива…

Пустельника, чи пак живописця Сергія Кавуна, у галереї знали й шанували, навіть декілька разів пропонували зробити авторську виставку.

— Невже надумали виставлятись? — радісно зустріла його вже знайома екскурсоводка, чепурна повновида жіночка.

— В мене ще замало гідних полотен, Елеоноро Семенівно! Поки що ми з небогою прийшли помилуватись чужими шедеврами! В експозиції, кажуть, наш вишнопільський майстер Юлій Мокренко?

Так, дні картини: «Удома» й «Русалка», Музейниця підмела гостей до вже знайомих творів, Що зроби їм: гарний чоловік і для старих жінок гарний! Тобто для тих, що старші від Сніжани й Пустельника. Навіть його зачіска хвіст їх не відлякує. Тож поки Елеонора Семенівна сяяла перед дядьком Сергієм, Софійка непомітно спробувала колупнути фарбу на «Русалці». Мазки тверді й тримаються, ого, як міцно!

Дивно: чому шафа не показала дівчинці у сні «Русалоньки»? Яка не є, а все ж мас стосунок до її, Софійчиної, суті. Ні, саме цей будинок приснився!

Тепер набагато уважніше прислухалась до екскурсовода: Юлій Олександрович Мокренко це псевдонім, справжнього прізвища не встановлено. Сам Юлій із найнижчої бідноти, з якихось найостанніших старців. Але ще змалку виявив надзвичайний малярський талант, пішов у науку, навіть учився в Петербурзі, закінчив Паризьку Академію мистецтв! Повернувся додому, оженився, замешкав у цьому будиночку… Нібито співав і грав гарно. Був душею інтелектуального й національно свідомого вишнопільського товариства. Отого самого, що й лікарі Громовенки, брати Капівецькі, родина Яремоних, генерал Сґудзинський, цукровар Щербанівський та адвокат Сирівець…