Читати книгу - "100 днів полону, або Позивний «911»"

Їду на блокпост із нашим синьо-жовтим прапором. Знаходжу командира: інтелігентний молодий хлопчина, не більше 25 років, − офіцер. Чудові манери, військовий вишкіл, якого не зіпсували навіть запеклі криваві бої, чемна українська зі львівським акцентом. Усе це повна протилежність тим першим неприємним зустрічам з п’яними у формі.

Передаю залишки гуманітарки. Він дякує і щиро дивується. Мовляв, звідки тут волонтери?… Питаю про магазин.

«Так, − відповідає, − перегини війни – забезпечення не встигає, волонтери сюди не доїжджають, – і усміхається:

«Ну, хіба що «обезбашені», – поплескує мене по плечу й навіть не підозрює, що я їду далі.

Поспілкувалися з мирним населенням. Запам’яталася самотня бабуся з чорним кошеням, яке її щиро обожнює. (Той випадок, коли дуже шкода за конфіскованим фотоапаратом і планшетом: фото було проникливі. На пам’ять. На довгу пам’ять про тонкі грані війни). Старенька проживає на кордоні між Георгіївкою та Лутугиним. Підійшли до неї – вона надзвичайно зраділа простій людській увазі.

«Ой, синочки-діточки», – заговорила-залепетала з нами чистісінькою українською мовою – надзвичайно красивою і милозвучною українською. На Луганщині вона саме така – особливо мелодійна. Говорила про своїх дітей-онуків-правнуків, про мурчання кошеняти… Але тут Ромка потягнувся за камерою, і, пам’ятаючи про журналістське «правду й лише правду», рубонув жорстко-банальне: «А розкажіть, що Ви тут пережили». Бабуся спочатку просто замовкла. Потім губи по-дитячому висловили образу – навіть невідомо на кого – на всіх і на все, – що не вберегли, що не дали спокійно дожити свого віку. І вмить плечі старенької беззвучно затряслися… заридала, не в силах вимовити й слова. Це була самотня, зі своїм сумом і жалем, наша українська бабця. «Пробачте нас, люба, пробачте за все», – я обійняв літню жінку, усвідомлюючи, що немає нам прощення за біль її душі.

Для самопізнання необхідне випробування: ніхто не дізнається, що він може, якщо не спробує

Уранці 16 серпня наша група (я і журналісти Рома, Аня та Назар) виїхала з місця ночівлі – це був пологовий будинок містечка Лутугине, куди ми доставляли гуманітарку (медикаменти, памперси, побутові речі). Айдарівці, які нас супроводжували, розмістилися на нічліг із бойовими побратимами, а нас поселили в комфортніших умовах, за що їм дяка.

Багато хто виїхав із цього оповитого війною регіону, але чимало людей лишилося. За місяць під канонаду «Градів» й оглушливої далекобійної артилерії, у райцентрі Лутугине відбулося 16 пологів…

Журналісти поспішали – потрібно швидше вернутися, бо й так потрапили на вихідні (16 серпня – субота), відрядження мали до неділі 17-го. Ми вже збивалися із запланованого графіка – проїзд через зону активних бойових дій затримав нас на добу.

До Краснодону залишалося 40 км.

Впоратися за день і повернутися через кілька годин в Лутугине, де нас очікувала група супроводу (до 15:00), уявлялося і можливим, і реальним. Із Краснодону вже кілька днів нас бомбили есемесками бранці: Роман, Вітя і Свят. Не терпілося.

О 7:25 16 серпня «Київстар» цілковито несподівано для такого часу дав зв’язок із приймаючою стороною: «Усе добре! Виїжджаємо вам назустріч. Зустрічаємося в Первозванівці біля залізничного мосту. Ваш позивний знають на всіх блокпостах. Не хвилюйтеся», – здавалося, що все вкотре домовлено й підтверджено. На GPS-навігаторі виставив простий маршрут: Лутугине – Волнухине – Первозванівка – Краснодон.

На виїзді з Лутугиного нас зупинив наш останній блокпост. По розмові – львів’яни. «Прошу паспорти…» – жодних питань-коментарів. Мовляв, самі знаєте, куди їдете, це ваш вибір. Їдемо далі, не дуже прискорюючись. До першого блокпосту ополченців кілька кілометрів. Він значно скромніший від нашого, посиленого бронею. Від невеликої «фортифікації» відійшов рудуватий хлопчина в потертому камуфляжі з великокаліберним ручним кулеметом напереваги. Називаю позивний – пропускають без питань. До речі, як тільки потрапляєш у зону, підконтрольну ополченцям, усе інакше: атмосфера, повітря, смак води й хліба; інші блокпости, інша військова форма; інший дух, який не пояснити словами. Зміщення на енергетичному рівні.

Ще кількасот метрів і новий, уже досить потужний блокпост. Позивний уже ніхто не слухає: показують, куди повернути і як з’їхати з дороги. Звертаємо в якийсь провулочок. Тут уже зустрічає група озброєних людей. Жестом дають зрозумілу команду: «Прийняти вправо й зупинитися!».

– Вийти з машини! Руки на капот! Ширше ноги! – пролунала низка жорстких команд.

Один із солдатів почав говорити: «Ну що, укроп, куди їдемо? Чого воюємо?». Але промовистим жестом його командир, приставивши палець до губ, по-військовому стисло наказав: «Не спілкуємося!».

Мене з Романом і Назаром відвели на територію колишнього промислового об’єкта й закрили в підвалі. Він хоч і був споруджений для господарчих потреб, але оскільки стояв на території, скоріше за все, вітчизняного промпідприємства, то вхід у підвал завчасно обмежувався дверима-ґратами. Він був найменш придатним для тривалого перебування: маленький, вузький погріб без світла, у якому вогко й холодно. З атрибутів – тільки напівповна півторалітрова пляшка (для малих нужд). На сходах лежала одна книжка, на яку я й сів. Униз не спускалися. Навіть біля дверей-решітки відчувалося, який там сморід насамперед через відсутність туалету.

Автомобіль наш обшукали, усі речі забрали. «Не бойтесь! Мы не мародеры, все вернем», − сказав один з ополченців. Мабуть, це єдина порядна фраза, яка прозвучала при затриманні. Зрештою не повернули нічого.

За півтора місяці до цього, коли їздив на Карачун (де відірвані від основних сил стояли підрозділи української армії), залишав на лобовому склі український прапорець. Цього разу, переїжджаючи в зону ополченців, я зрозумів, скоріше відчув, що прапорець таки треба зняти. Поклав поруч на переднє сидіння. Під час обшуку авто, один із ополченців істерично відреагував на знахідку. Прибіг до камери, порвав на шматки: «Вот это что?! Выходите! Будете мочиться на флаг сейчас! Закапывать будете!» Жоден з нас не зреагував.

Підійшовши до решіткових дверей, можна було роздивитися плац колись мирного переробного заводика, а тепер – базу ополченців. За годину на плац прибули і хвацько припаркувалися біля контори заводу (за 150 метрів від нашого підвалу) два автомобілі, із кожного вийшло по 4–5 бійців. Водій одного з авто – бородатий чоловік атлетичної статури – здійняв руки до небес і прозвучало гучне й протяжне: «Ааааллаааах Акбар!»

Те, що щось пішло не так, стало очевидним.

Причину свого затримання я дізнаюся згодом, через сто днів, а тоді