Читати книгу - "Вітіко"

— Та я ніколи не матиму коня, — скрушно похитав головою кучерявий.

— Це ж чому? — запитав вершник.

— Бо ніколи не матиму так багато пфенігів, щоб купити його.

— Ага, — кивнув головою вершник.

— Навіть якби я був у лісі першим слугою, я б не мав змоги купити такого лицарського коня, як ваш. Із лицарським конем я б чимало зробив.

— Так, але ж ти ніколи не матимеш його, — сказав вершник.

— А якби на війні коло нашого війська я взяв піку, пішов до ворога, викрав коня і приїхав би на ньому верхи назад, той кінь належав би мені?

— То була б здобич, — пояснив вершник.

— А він би належав мені? — знову запитав кучерявий.

— Якщо ти будеш не просто супутником чи випадковим подорожнім, а таки залученим до війська і здобудеш коня не під час загальної битви або нападу, а сам підеш до ворога і сам приведеш коня, його, звичайно, лишать тобі, — відповів вершник.

— Тож я так і вчиню, — запевнив кучерявий.

— Авжеж, мій друже! — всміхнувся вершник.

Кінь тим часом уже почав байдужіти до своєї поживи і дедалі частіше поглядав навколо. Вершник наказав принести йому води, кінь попив, а потім він знову докинув йому в жолоб трохи вівса. Поки кінь жував, вершник стояв поряд. Кучерявий теж стояв і придивлявся. Коли кінь поїв і ще раз попив води, вершник витер йому губи і забрав жолоб. Потім молодик пішов до столу і звелів гукнути господаря. Коли той з'явився, запитав:

— Що я винен вам?

— За харчі сімнадцять пфенігів, а за миття жолоба ще три пфеніги, — відповів господар.

Вершник розпустив трохи на грудях куртку і дістав звідти калитку. Відрахував гроші, віддав їх, затягнув шнур і знову заховав калитку в куртку. Потім пішов до коня, загнуздав його, згорнув плащ, провів коня трохи в бік вулиці й сів верхи. Кучерявий, що пішов разом із ним, до всього придивлявся. Вершник, уже на коні, повернув праворуч, під'їхав до господаря й проказав:

— Дякую вам, любий пане, за гостинність, і нехай Господь береже і вас, і все, що є у вас.

— Дякую вам, — відповів господар, — і бажаю вам того самого, щасливої дороги!

Вершник повільно поїхав по вулиці, лишивши позаду кучерявого і людей, які дивилися йому вслід. Він поїхав у північно-східному напрямі. Знову їхав на гору, з гори, з лісу, в ліс, місцевість ставала дедалі глухіша, зрештою всюди навколо був тільки ліс. На стежці траплялось переплутане коріння і гранітні камені, і кінь обережно переставляв копита.

Коли звечоріло, вершник їхав по гребеню довгої гори, видовженої з заходу на схід. Цей гребінь, укритий густим лісом, спускався у вузьку долину, внизу видніла смужка води. По той бік струмка знову тягнувся вгору ще вищий і густіший ліс, а на узліссі зіпнулася вгору кам'яна брила. Вершник зупинився на мить і оглянув брилу.

Потім став спускатися лісом униз. їхав попід гіллям дерев, які обступали його, і не раз був змушений нагинатися, щоб не вдаритись об низьку гілляку. Трохи згодом доїхав до червоного хреста. Постояв коло хреста, проказав коротку молитву і знову поїхав далі. Коли геть споночіло, спішився, взяв коня за вузду, пішов уперед і вів його за собою. Від хреста він був проїхав короткий, але дуже крутий схил до струмка. Коло струмка поширювався запах багаття, вершник вийшов на відкрите місце, де з багатьох темних горбків злітали вгору вогненні омахи, освітлюючи нічні ялиці, звідти ж піднімався над лісом і легенький дим. Збоку від тих горбків стояло чимало хатин, осяяних вогниками. Вершник підвів коня до однієї хатини. Коли він дійшов туди, двері відчинилися, і з них вишли чоловік, жінка і двоє дітей.

— Ви тут, — мовив чоловік, — а ми вже й не сподівалися вас!

— Вітаю тебе, Матіасе! — відповів вершник. — Від Пассау я ніяк не міг доїхати швидше.

— Тож заводьте сюди свого коня, — запросив чоловік і відчинив ворота неподалік від дверей.

— Марґарито, запали мені скіпку, — попросив він.

Жінка зайшла в хатину і вийшла звідти з запаленою буковою скіпкою. Зайшла зі скіпкою у ворота, вершник із конем увійшов за нею, а позаду нього йшов чоловік із дітьми. Всі зайшли до хліва. В одному кутку тісно стояли прив’язані одна коло одної дві корови, тож було вільне місце для коня. Його прив’язали, і вершник із чоловіком зняли вузду і сідло. Власник прикрив плащем спину коня. Діти придивлялися. Потім усі вузенькими дверима зайшли з хліва до кімнати. В кімнаті стояв високий стовп із багатьма залізними кільцями. В двох кільцях стриміли запалені букові скіпки. Жінка вставила свою скіпку в третє кільце. Вершник сів на дерев’яний стілець. Жінка накрила скатертиною ялиновий стіл, а потім поставила на стіл миску з супом. Їли суп усі: вершник, господар, жінка і діти. Потім господар сказав: