Читати книгу - "Темна матерія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вулицю перетинає метро — ель[4].
Я проходжу під іржавою металевою конструкцією залізниці.
Як на мене, саме ель уособлює місто.
Це мій улюблений відрізок дороги додому, бо тут найтемніше й найтихіше.
У цей момент...
Жоден поїзд не наближається.
Жодна фара не світить у жодному напрямку.
Не чути гамору з пабів.
Нічого, крім віддаленого шуму реактивного літака, який заходить на посадку в аеропорт О’Гара.
Стривайте...
Щось наближається — чуються звуки кроків по тротуару.
Я озираюсь.
До мене кидається тінь, відстань між нами скорочується швидше, ніж я встигаю зрозуміти, що відбувається.
Перше, що я бачу — обличчя.
Крейдяне, мов у примари.
Високі вигнуті брови, ніби намальовані.
Червоні стиснуті губи — дуже тонкі, надто досконалі.
І жаскі очі — великі, смоляні — ані зіниць, ані райдужки.
Наступне, що я бачу, — це ствол пістолета за десять сантиметрів од мого носа.
Низький хрипкий голос з-поза маски гейші командує:
— Повернись.
Я вагаюсь, надто приголомшений, щоб рухатися.
Він тицяє пістолетом мені в обличчя.
Я повертаюсь.
Перш ніж я спромагаюся повідомити йому, що гаманець у передній лівій кишені, він каже:
— Я тут не по твої гроші. Рушай.
Я рушаю.
— Швидше.
Йду швидше.
— Що вам треба? — питаю.
— Не розтуляй рота.
Над головою гуркоче поїзд, ми виходимо з темряви, серце вискакує з моїх грудей. Я жадібно вдивляюсь у все, що мене зараз оточує. На протилежному боці вулиці — житловий комплекс, обнесений парканом, а по цей бік кварталу — ряд контор, які зачиняються о п’ятій.
Манікюрний салон.
Юридичне бюро.
Майстерня з ремонту побутової техніки.
Склад шин.
Цей район — місто-привид, жодної живої душі.
— Бачиш отой бездоріжник? — питає він. Попереду видніється чорний «Лінкольн Навігатор», припаркований на узбіччі. Пищить сигналізація.
— Сідай на місце водія.
— Що б ви там не задумали...
— Або валятимешся отут на тротуарі в калюжі крові.
Я відчиняю дверцята з боку водія і сковзаю за кермо.
— Мій пакет із магазину, — кажу я.
— Бери його, — він всідається позаду мене. — Заводь машину.
Я зачиняю дверцята й кладу пакет «Здорове харчування» на підлогу біля переднього сидіння. У машині так тихо, що я чую власний пульс — швидкий лункий стукіт у барабанну перетинку.
— Чого ти чекаєш? — питає він.
Я натискаю кнопку запуску двигуна.
— Увімкни навігацію.
Я вмикаю.
— Натисни на «попередні пункти призначення».
У мене ніколи не було автомобіля з вмонтованою системою GPS, і я трохи гаюся, шукаючи потрібну вкладку на сенсорному екрані.
На екрані з’являються три адреси. Одна — це моя домашня адреса. Друга — адреса університету, де я працюю.
— Ви що, стежили за мною? — запитую.
— Вибери Пуласкі-драйв.
Я вибираю «1400 вулиця Пуласкі, Чикаго, Іллінойс 60616», не маючи жодного уявлення, де це. GPS жіночим голосом інструктує мене: «По можливості розверніться і проїдьте один кілометр двадцять вісім метрів».
Перемикаю передачу і виїжджаю на темну вулицю.
Чоловік позаду мене каже:
— Пристебни пасок безпеки.
Я пристібаю, він робить те ж саме.
— Джейсоне, щоб між нами все було ясно. Якщо ти не виконуватимеш інструкції буквально, я застрелю тебе через спинку сидіння. Ти розумієш, що я тобі кажу?
— Так.
Я їду через свій район і не знаю, чи побачу його колись знов.
Червоне світло. Зупиняюсь перед баром на розі. Через тоноване пасажирське вікно мені видно, що двері й досі розчахнуті навстіж. Я бачу Метта і крізь натовп — Раяна, який тепер розвернувся спиною до бару, спершись ліктями на зачовгане дерево, — щось розповідає своїм аспірантам. Можливо, розважає їх жахливою повчальною історією про невдалий кар’єрний злет свого колишнього сусіда по кімнаті.
Я вирішую зателефонувати йому. Дати йому зрозуміти,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темна матерія», після закриття браузера.