Читати книгу - "Мертві душі"

Селіфану був відданий наказ рано-вранці запрягти коней у відому бричку; Петрушці наказано було зоставатися дома, пильнувати кімнату й чемодан. Для читача буде не зайвим познайомитися з цими двома кріпаками нашого героя. Хоча, звісно, вони особи не такі помітні і другорядні аба навіть третьорядні, хоч головні ходи й пружини поеми не на них утверджені й хіба де-не-де торкаються і злегка зачіпають їх, — але автор любить надзвичайно бути докладним в усьому, і з цього боку, незважаючи на те, що сам людина4 руська, хоче бути акуратним, як німець. А втім, це забере небагато часу й місця, бо небагато треба додати до того, що вже читач знає, тобто, що Петрушка ходив у трохи заширокому-коричневому сюртуку з панського плеча і мав, за звичаєм людей свого звання, великий ніс і губи. Вдачі він був більше мовчазної, ніж балакучої; мав навіть благородний нахил до освіти, тобто до читання книг, змістом яких не турбувався: йому було байдужісінько, чи це пригоди закоханого героя, просто буквар, чи молитовник: — він усе читав з однаковою увагою; якби йому підкинули хімію, він і од неї не відмовився б. Йому подобалося не те, про що читав він, а більше саме читання, або, краще сказати, процес самого читання, що от, мовляв, з літер завжди виходить яке-небудь слово, яке часом чорт його знає що й значить. Це читання відбувалося здебільшого в лежачому стані у передпокої, на ліжку й на матраці, що зробився через таку обставину плескуватим і тоненьким, як коржик. Крім пристрасті до читання, він мав ще дві звички, що були його характерними рисами: спати не роздягаючись, так як є, у тому ж сюртуку, і носити завжди з собою якийсь свій особливий дух, власний запах, що відгонив трохи жилим покоєм, так що досить було йому тільки примостити десь своє ліжко, хоч навіть у нежилій доти кімнаті, та перетягти туди шинель і пожитки, і вже здавалось, що в цій кімнаті років з десять жили люди. Чичиков, бувши людиною дуже дратівливою і навіть у деяких випадках вередливою, потягши в себе повітря на свіжий уранці ніс, тільки кривився та струшував головою, примовляючи: "ти, брат, чорт тебе знає, потієш, чи що. Пішов би ти хоч у лазню". На що Петрушка нічого не відповідав і зразу ж намагався узятися до якоїсь роботи, або підходив з щіткою до розвішаного ланового фрака, або просто прибирав що-небудь. Що думав він у той час, коли мовчав, — може, він говорив сам собі: "та й ти одначе хороший, нe набридло тобі сорок разів повторювати те ж саме", — Бог відає, важко знати, що думає дворовий кріпак у той час, коли його повчає пан. От і все, що для першого разу можна сказати про Петрушку. Кучер Селіфан був зовсім інша людина... Але авторові дуже ніяково забирати так довго увагу читачів людьми низького класу, знаючи з Досвіду, як неохоче знайомляться вони з низькими станами. Така вже руська людина: кортить їй дуже зазнатися з тим, хто хоч би на один чин був вищий за неї, і далеке знайомство з графом або князем для неї краще за всякі близькі дружні відносини. Автор навіть побоюється за свого героя, який тільки колезький радник. Надвірні радники, може, і познайомляться з ним, але ті, хто підібрався вже до чинів генеральських, ті, Бог знає, може, навіть кинуть один з тих зневажливих поглядів, які кидає гордо людина на все, що плазує біля ніг її, або, що ще гірше, може, проминуть убійчою для автора неувагою. Та хоч яке прикре те й друге, а все ж одначе треба повернутися до героя. Отож, віддавши потрібні накази ще звечора, прокинувшись уранці дуже рано, вимившись, витершись з ніг до голови мокрою губкою, що робилося тільки неділями, а того дня випала неділя, поголившися так, що щоки зробились, як справжній атлас, гладенькі й лискучі, надівши фрак брусничного кольору з іскрою і потім шинель на великих ведмедях, він зійшов сходами, підтримуваний під руку то з одного, то з другого боку трактирним слугою, і сів у бричку. З гуркотом виїхала бричка із воріт гостиниці на вулицю. Піп, проходячи, скинув капелюх, кілька хлопчаків у замурзаних сорочках простигли руки, примовляючи: "пане, подайте сиротинці?" Кучер, помітивши, що один з них був дуже охочий ставати на зап'ятки, хльоснув його батогом, і бричка пішла стрибати по камінню. Не без радості узріли вони вдалині смугастий шлагбаум, який давав знати, що брукові, як і всякій іншій муці, буде скоро кінець; і ще кілька разів ударившись досить міцно головою об верх, Чичиков покотив, нарешті, по м'якій землі. Та тільки відійшло назад місто, як почалася, нашим звичаєм, всяка всячина по обидва боки дороги: купинки, ялинник, низенькі миршаві кущі молодих сосен, обгорілі стовбури старих, дикий верес і тому подібний непотріб. Зустрічалися витягнуті мотузочкою села, будівлями схожі на старі складені дрова, вкриті сірими покрівлями з різьбленими дерев'яними під ними оздобами на зразок висячих вишиваних рушників. Кілька мужиків як звичайно позіхали, сидячи на лавах перед ворітьми в своїх баранячих кожухах. Баби з. товстими обличчями й перев'язаними грудьми дивилися з верхніх вікон; з нижніх визирало теля або висувала сліпу морду свиня. Словом, картини відомі. Поминувши п'ятнадцяту версту, він згадав, що тут, за словами Манілова, мало бути його село, але й шістнадцята верста уже пролетіла, а села все не було видно, і коли б не два мужики, що трапилися назустріч, то навряд чи довелося,б їм попасти в лад. На запитання, чи далеко село Заманіловка, вужики поскидали шапки, і один з них, що був розумніший і мав бороду клинцем, відповідав: "Маніловка, може, а не Заманіловка?"

— А так, Маніловка.

— Маніловка! а як минеш ще одну версту, так ото тобі, тобто, так прямо праворуч.

— Праворуч? — озвався кучер.

— Праворуч, — сказав мужик. — Це буде тобі дорога в Маніловку, а Заманіловки ніякої немає. Вона зветься так, тобто її прозвали Маніловка, а Заманіловки тут зовсім нема. Там прямо на горі побачиш будинок, кам'яний на два поверхи, панський будинок, у якому тобто живе сам пан. Ото тобі й буде Маніловка, а Заманіловки зовсім немає ніякої тут, і не було".

Поїхали відшукувати Маніловку. Проїхавши дві версти, натрапили на поворот на путівець, але вже і дві і три і чотири версти, здається, зробили, а кам'яного