Читати книгу - "Чужий"

Знову дражливе зоряне шипіння. Ламберт почала нервуватися.

— SOS, SOS! Буксир «Ностромо» викликає службу транспортного контролю із Сонячної системи або інший корабель, який нас чує. SOS! Чекаємо на відповідь.

Невиправданий екстрений виклик (а Ламберт знала, що на даний момент їм нічого не загрожувало) залишився без відповіді. Зневірившись, вона вимкнула передавач, але приймач залишила увімкненим для всіх каналів на випадок, якщо поряд буде пролітати інший корабель, що буде подавати сигнали.

— Я знала, що ми далеко від Сонячної системи, — пробурмотіла Ріплі. — Я знаю це місце, — вона кивнула вбік дисплею над своїм постом. — Це далеко від Сонячної системи, як і ми.

— Спробуй ще, — наказав Кейн і повернувся до Ламберт. — Де ми зараз? Ти вже зчитала дані?

— Дай мені кілька хвилин, добре? Це не просто. Ми десь у хріна на рогах.

— Спробуй ще.

— Цим і займаюсь.

Після декількох хвилин напружених пошуків і маніпуляцій із комп’ютером Ламберт злегка посміхнулася із задоволеним виразом обличчя.

— Знайшла. Ми недалеко від системи Дзета II. Ми навіть не досягли зовнішнього освоєного кільця. Ми надто глибоко, аби натрапити на навігаційний буй, не кажучи вже про ретранслятори кораблів, що знаходяться в Сонячній системі.

— Якого біса ми тут опинилися? — вголос поцікавився Кейн. — Якщо з кораблем нічого не трапилося, а ми не вдома, чому ж тоді «Матір» вивела нас із анабіозу?

Це було простим збігом, але ніби у відповідь на поставлене питання рупор станції почав голосно й наполегливо сигналити про загальний збір екіпажу…

У хвості «Ностромо» розташовувалося велике машинне відділення зі складним потужним обладнанням. Там знаходилося серце корабля — розширена система тяги, за допомогою якої зореліт міг рухатися викривленим простором і змагатися із часом, задерикувато показуючи свій металевий ніс Ейнштейнові… І лише незначна частка енергії витрачалася на живлення життєдіяльності екіпажу. У передній частині цього масивного комплексу, який постійно гудів, знаходилася скляна кабінка — просторий горбок над конусоподібним гіпердвигуном. Тут у контурних кріслах відпочивали двоє інженерів, котрі відповідали за забезпечення справної та безперебійної роботи всіх механізмів двигуна. Чоловіки піклувались про механізми, а механізми дбали про них.

Більшу частину часу двигун сам чудово про себе дбав, що дозволяло Паркерові й Бретту займатися більш приємними та цікавими їм справами, наприклад, пити пиво та розповідати непристойні історії. Зараз була черга Паркера. Він уже в сотий раз переповідав байку про помічника інженера і бордель в умовах невагомості. Це була гарна історія, від якої незворушний Бретт завжди міг розуміюче хіхікнути кілька разів, а оповідач сміявся так, що аж на кольки брало.

— …І мадам кинулася до мене, стурбована й водночас розлючена, — розповідав інженер. — Вона почала просити нас врятувати того бідного додіка. Гадаю, він не знав, куди втрапив.

Як завжди, він засміявся зі свого жарту.

— Ти ж пам’ятаєш те місце? Чотири стіни, підлога і стеля завішані дзеркалами, а ліжка немає, лише фіолетова сітка посеред кімнати, яка обмежує дії й захищає від ударів об стіну. Це все в умовах невагомості. — Він похитав головою, перебираючи в голові спогади. — Це місце точно не для вразливих! Над ним вирішили пожартувати і створили імітацію вільного падіння. Уявляєш, як той хлопчина запанікував, коли все довкола почало вертітися! Ці дзеркала зовсім збили його з пантелику. Напевне, його напарники довго вмовляли його спробувати ту штукенцію. Та дівчина, яка була з ним, миючись, розповідала, що все починалося добре. Але потім вони почали крутитися і він запанікував, бо не міг зупинити їхні перекиди. Вона теж намагалася, але зупиняти вільне падіння теж потрібно удвох. Через дзеркала хлопець втратив орієнтацію, а через вільне падіння він не міг припинити блювати, — Паркер випив ще пива. — У житті не бачив такого безладу. Гадаю, вони досі миють ті дзеркала.

— Еге, — Бретт схвально посміхнувся.

Паркер непорушно сидів, чекаючи, доки вивітряться останні спогади. Після них залишались приємні похітливі враження. Паркер відчужено увімкнув тумблер над панеллю управління. Загорілося приємне зелене світло.

— Яке в тебе світло?

— Зелене, — відповів Бретт, повторивши процедуру увімкнення та перевірки власних приладів.

— І в мене, — Паркер спостерігав за бульбашками в келиху з пивом. Він усього кілька годин тому прокинувся з гіперсну, а вже занудьгував. В інженерному відділенні все працювало без збоїв, тому справ не було. Не було з ким навіть подискутувати, окрім Бретта. Але як можна розпочати балачку із чоловіком, котрий розмовляв односкладними вигуками і для якого сказати повне речення було справжнім досягненням.

— Думаю, що Даллас умисно ігнорує наші скарги, — насмілився сказати він. — Можливо, він не може видати наказ про те, щоб ми отримали повну премію, але він же ж капітан. Якби він хотів, то міг би надіслати запит або принаймні замовити слово за нас. Це було б дуже доречно.

Він вивчав індикатори із числами, які збільшувалися або зменшувалися вправо і вліво. Люмінесцентна червона лінія, що бігла в центрі дисплея, зупинилися рівно по нулю, розділивши потрібне значення нейтральності на дві половини.

Паркер намірився і далі провадити беззмістовний монолог, розповідати різні історії та скаржитися, але зумер над ними раптом почав монотонно дзижчати.

— Чорт забирай, що там знову трапилося? Щойно трохи розслабишся, усі довкола починають бігати, ніби на срачку.

— Еге ж, — Бретт схилився, щоб краще чути, а мовець прокашлявся.

Це була Ріплі.

— Усім зібратися в кают-компанії.

— Зараз не час обіду, та й для вечері ще зарано, — збентежено сказав Паркер. — Або час вивантажувати нафту, або…

Він запитально глянув на напарника.

— Скоро дізнаємося, — промовив Бретт.

По дорозі до кают-компанії Паркер з огидою оглянув стіни коридору на поверсі «С», які були далеко не стерильними.

— Цікаво, чому вони ніколи не спускаються сюди. Ось де справжня робота.

— Через це ми й отримаємо половину частки. Наш час — це їхній. Так вони це й сприймають.

— А я думаю, що це тхне лайном.

Судячи з тону Паркера, можна було навіть не сумніватися, що він мав на увазі зовсім не запах стін у коридорі…

II

Порівняно невеличка кают-компанія ледь вміщала в себе весь екіпаж. Зазвичай тісноти не відчувалося, оскільки семеро астронавтів практично ніколи не їли одночасно. Цілодобово працюючий автокок мимоволі заохочував індивідуалізм, адже кожен міг поїсти в особисто зручний час. Але зараз, зібравшись усі разом, учасники екіпажу почувалися дискомфортно. Усі переминалися на місці, намагаючись не штовхатися і не діяти одне одному на нерви.

Паркер та