Читати книгу - "До зір крізь терня, або хочу бути редактором"

Паразит є паразит і завдає шкоди, хай де він “діє”: на живому організмі, на рослині, чи у мовній стихії. Тим-то редактор від Бога має бути дуже пильним шукачем мовних трутнів. Мова, позбавлена слів-паразитів, – це все одно, що пшеничне поле без бур’янів, що хвилюється, наче водяне плесо, від подиху легесенького вітерця.

Тут дехто з читачів скаже: “Уже й нашого бесідника потягло на поезію”.

Що ж. У цьому нема нічого дивного. Від редакторства до поезії – один крок.

Тому я й бажаю майбутнім редакторам від Бога: „Будьмо поетами за редакторським столом!”.

Коли за наших спрямованих до глобалізації часів “текстовиробник” мовою своїх творів декларує себе українським письменником, це накладає на нього певну відповідальність, передусім під оглядом мови – писати, максимально вживаючи багатства задекларованої мови. Саме українська мова має розкривати ті думки, явища і конфлікти, що їх хоче викласти на папері літератор. Тому редактор від Бога українських текстів має бути редактором від українського Бога, і помагати авторам – хоч молодим, хоч “дипломованим” – писати відповідно до задекларованого мовного стандарту.

М. Коцюбинський у листі до М. Могилянського писав: “…мова ж у белетристичному творі – половина, коли не більше, краси його”. Читачі мають насолоду від мовного багатства, яким оперує автор. Щиро кажучи, нема читачів, які не кохаються в мові твору. Надто прискіпливо ставляться читачі-батьки до мови дитячих творів. Чому? Бо батьки хочуть прищепити дітям найкращі зразки рідної мови, щоб діти її полюбили. Чи ж можуть автори “дорослих” творів нехтувати це бажання? Та ж сьогодні не лише діти, а й дорослі “дяді й тьоті” беруться до вивчення мови своїх предків. Чи ж мусить “дорослий” письменник своєю авторською мовою (крім жаргону персонажів) привчати дорослих читачів до вуличних смаків, підживлюваних певними політичними колами?

Сьогодні дуже часто подибуємо звороти із словом задоволення, хоч не завжди вживання цього слова відповідає мовній декларації авторів. Дехто з письменної братії залюбки отримує задоволення, читає щось із задоволенням, відмовляється від дорогого задоволення, віддається задоволенням і навіть живе в своє задоволення. Не треба бути доктором філології, щоб окреслити наведені вислови як безпардонне копіювання єдиного для декого джерела словотворчости.

Характеризуючи деякі засоби сучасного кіно, кінокритик пише: “Зараз – це досить дороге задоволення”. Щоб цей вираз не звучав карикатурно, його треба українізувати: “Зараз – це досить дорога розкіш”. І коротше, і краще, і відповідає мовній декларації. Щодо решти наведених вище зворотів, то хай українізація цих виразів буде свого роду домашнім завданням для читачів – майбутніх редакторів.

Слова позбавлятися і збуватися на сьогодні – синоніми, але їхні “біографії” свідчать, що слово збуватися (позбутися із значенням спекатися, здихатися) має глибші корені в нашій мові, ніж слово позбавлятися (позбавитись). Словник Грінченка так пояснює ці слова, перекладаючи на російську мову: позбутися – избавиться, а позбавитися – лишиться. Це далеко не те саме, хоч і близькозначне. А втім з бігом часу, під впливом російського слова избавляться та відповідної державної політики, у мовній практиці українців слово позбавлятися (структурно близьке до слова избавляться) набуло значення нашого слова збуватися і стало вживатися паралельно з ним. Але нема сумніву, що первинним нашим словом у значенні спекатися, здихатися було слово позбутися: саме воно утворило цілий рій мовних зворотів: позбутися життя /голови, клепки, мови, розуму/. Слово позбавитися таких ідіом не створило: у значенні спекатися воно пізніше зайшло до нашої мови під впливом іншої мови. Тому вибираючи, яке з цих слів вживати сьогодні під оглядом їхньої українськости, варто віддавати перевагу слову збуватися (для ритму в поезії – позбуватися).

Пише поетеса:

Якби я редагував цей текст, він виглядав би так:

Деякі слова, хоч і вдягнуто в українські мовні шати, важко вписуються в український мовний простір через свою штучність. Тому автор або редактор від українського Бога має передягати їх у справді український одяг. Це не завжди легко зробити, але хто шукає, той знаходить.

Пише гуморист: “З цього… типу спритники роблять диваків і дивачок… возять їх, мов дітей китайського імператора”. Слово спритник тут (та й не тільки тут) звучить якось штучно. І в цьому нема нічого дивного, бо спритник – штучне слово, у творах класиків не зафіксоване, і