Читати книгу - "Крути 1918"

незалежності підросійської України, а в межах Габсбурзької імперії — створення територіально-національної області. Але після того, як 1916 року влада пообіцяла впливовим полякам ще більше панування в Галичині, Рада на знак протесту саморозпустилася. Інтереси західноукраїнських земель почала представляти Українська Парламентська Рада в столиці імперії.

У травні 1916 року російська армія, що діяла на Південно-­Західному фронті під командуванням генерала О. Брусилова, завдала австрійцям тяжкої поразки й увійшла в Галичину та Буковину. Улітку цього року царські війська підійшли до Карпатських перевалів.

Потребуючи допомоги українських організацій після тяжких поразок на фронті, австрійська влада дозволила членам Спілки визволення України працювати з українськими солдатами із царської армії — кілька десятків тисяч їх перебувало в таборах військовополонених в Австро-Угорщині та Німеччині. Завдяки цьому покращилися умови їхнього життя, для них створено бібліотеки, відкрито школи, церкви, їх селили в окремі табори. Спілка припускала в недалекому майбутньому можливість створення з них національних озброєних підрозділів на кшталт Легіо­ну Українських січових стрільців, які вливалися б в армії Четверного союзу. Як відомо, це привело до появи Синьожупанної та Сірожупанної дивізій, які взяли участь у боротьбі за національну державність під час визвольного руху 1918—1920 років.

Україна, і це визнавали всі, мусила «розплачуватися за чужі гріхи, чого не хочуть бачити великі держави». На бойовищі вона втрачає найкращих своїх синів, з неї «висмоктують усі живі соки», а натомість вона має «знищення культурних цінностей, економічного добробуту, десятки тисяч ув’язнених». Виступаючи за проголошення «демократичної та автономної України», тупівці сподівалися здобути підтримку «співзвучних елементів недержавних націй Росії» на основі «автономно-федерального ладу тих держав, з якими нас об’єднує історична доля».

Отож такою — пошматованою, розгубленою та розореною, метаючись між країнами, що сипали обіцянками, — Україна вступила у 1918 рік, про який і піде далі мова.

Передмова третя. Деякі дійові особи

Олекса та Андрій

Знайомтесь — брати Савицькі. Їхній батько, генерал Савицький, гостинний хазяїн і мудрець, усе життя віддав службі. Але не тій, про яку пишуть газети і про яку згадують в указах про нагородження. Нині він — очільник контррозвідки молодої Української держави. Його мета — боротьба за вільну мирну країну, хоча й, на жаль (і він доб­ре знає про це), всіма правдами і неправдами.

Олекса наслідував батька. Через неймовірний, як говоритимуть згодом, кадровий голод він став його правою рукою, і 1918 року ми можемо зустріти його сьогодні в Берліні, а завтра в Парижі, щоб післязавтра розкланятися з ним на Потьомкінських сходах в Одесі.

Андрій має геть іншу вдачу. Він дуже схожий на брата, так само рішучий і вірний своїм принципам. Проте називає себе людиною мирною, навіть пацифістом — адже він картограф. Не його справа воювати та плюндрувати землю снарядами й мінами. Його справа — землю описувати й розповідати всім, яка вона прекрасна і багата.

Обидва брати давно закохані в Софію, з якою я вас залюбки і познайомлю.

  Софія

Вродлива киянка Софія Яворська навесні 1914 року закінчила Інститут шляхетних дівчат. Довгі шість років вона почувалася мало не полонянкою в стінах розкішної будівлі на розі Інститутської вулиці. І ось тепер уже майже чотири цікаві роки Софія — разом зі своїми подругами Оксаною й Олесею, з якими заприязнилася ще в підготовчому класі, — щодня відкриває для себе чудовий Київ і друзів, про котрих чула так багато доброго від батьків. Її вірні «зброєносці» й супутники — Олекса й Андрій, до того ж родини Савицьких і Яворських здавна дружать.

Матінка Софії, як і багато вельмишановних матерів, розпланувала життя дочки не на один рік наперед. Вона бачить чоловіком Софії Олексу — він шляхетного походження, офіцер, старший за наречену на вісім років. Ідеальна партія, будь-яка мати підтвердить…

  Аверкій Гончаренко

1912-го, у двадцять два роки, закінчив Чугуївське юнкерське піхотне училище, відмінник і взірцевий вояк. Улітку 1914 року очолив роту 260-го піхотного Брацлавського полку. За два роки невпинних боїв у Західній Україні здобув добру славу та повагу в царських офіцерів. На знак цієї поваги Гончаренка призначили командиром 4-го батальйону. Відтак німецька куля вразила його. За видатну хоробрість, виявлену в бою проти ворога, він отримав Георгіївський хрест — нагородний знак до ордена Святого Георгія для нижніх чинів з 1807 до 1917 року. Відзнака ордену Святого Георгія була найвищою нагородою для солдатів і унтер-офіцерів російської імператорської армії.

Оклигавши після тяжкого поранення, Першу світову Гончаренко закінчує викладачем тактики у Київській школі прапорщиків. Після розпаду Російської імперії та постання Української Народної Республіки Гончаренко не сидів склавши руки. Восени 1917 року він провів українізацію своїх студентів і невдовзі випустив цілий курс юнкерів. У січні 1918 року, буквально за кілька тижнів до сумно­звісного бою під Крутами, він став курінним командиром щойно створеної Першої Української військової школи імені Богдана Хмельницького.

Був військовим комендантом Подільської губернії 1918 року, начальником канцелярії отамана Петлюри в 1919-му. У 1943—1945 роках він — старшина 1-ї Української дивізії (дивізії СС «Галичина») Української національної армії. Уряд УНР в екзилі надав йому звання полковника. Після Другої світової війни Гончаренко емігрував до США, де й помер.

  Михайло Муравйов

Закінчив повітову школу, навчався в Новинській учительській семінарії, звідки його виключили за порушення дисципліни. Деякий час жив у Санкт-Петербурзі без певних занять, влітку 1898 року як вільнонайманий розпочав військову службу. Закінчив Казанське юнкерське піхотне училище, служив у Першому піхотному Невському полку в Рославлі. За вбивство на дуелі офіцера був засуджений на два роки арештантських рот. Поручик під час російсько-японської війни 1904—1905 років. З 1908-го до 1914-го викладав у Казанському піхотному училищі. Учасник Першої світової війни, у листопаді 1914 року під Краковом отримав тяжке поранення.

Після Лютневої революції 1917 року став членом армійського комітету 11-ї армії, лівий есер3. Після Жовтневого перевороту в Петрограді 1917 року запропонував свої послуги більшовикам: виконував обов’язки начальника оборони Петрограда, головнокомандувача військ, що діяли проти Керенського та Краснова.

Від грудня 1917 року — начальник штабу «Групи військ з боротьби проти контрреволюції на півдні Росії», від 16 січня4 1918 року — головнокомандувач радянських військ в Україні. Винайшов тактику «ешелонної війни». У січні 1918 року очолював більшовицькі частини, які брали участь у захопленні Харкова, Полтави і Києва, командувач червоних військ у бою під Крутами.

19 січня увійшов до Полтави, де розігнав міськради, запровадив ревком; наказав розстріляти 98 юнкерів і офіцерів місцевого юнкерського училища.

Солдати Михайла Муравйова взимку 1918-го вчинили в Києві різанину. «28 січня Дума запросила примирення. У відповідь я наказав душити їх газами. Сотні генералів, а може й тисячі, було безжально вбито…» — вихвалявся Муравйов.

4 лютого 1918 року в Дарниці під Києвом він видав наказ про «безжальне знищення всіх офіцерів, гайдамаків, монархістів, усіх ворогів революції». Під час штурму міста було застосовувано отруйні гази, проведено масовий артобстріл (до 15 тис. снарядів), унаслідок якого було зруйновано, зокрема, будинок Грушевського. За наказом Муравйова більшовицькі війська розстріляли в Києві близько 5 тисяч мирних мешканців, тероризували громадян УНР, убили київського митрополита Володимира. На київську «буржуазію» наклали контрибуцію розміром 5 млн крб для утримання радянських військ.

Після повалення більшовицької влади в Україні Муравйов повернувся до Петрограда, де 16 квітня отримав призначення у Баку воєнним керівником Закавказзя. За свідченнями, наданими членами комітету, 28 квітня 1918-го був заарештований і звинувачений у «потуранні масовим розстрілам, пограбуванням, що призвели до падіння радянської влади в Україні».

12 липня 1918 року офіційна газета ВЦВК «Вісті» розмістила урядове повідомлення «Про зраду Муравйова»,