Читати книгу - "Сонячний вітер"

Він повернув на іншу околицю.

Смерті легше добути козакові, ніж слави, — щоб зажити слави, не раз треба перемогти костомаху.

Тож коли односельці привезли Андрія Рубіна на заставу Янгир, піднявши хлопця в славі до вершин, як на Хвилеве, то між козаками він загубився, як макове зерня.

Даремно хвилевці виставляли скрізь напоказ свого земляка, товариство потихеньку посміювалось у вуса, аж поки один не витримав та не вихопив шаблю з піхов:

— Ану, ставай, пуцвірку, скажи й ти що-небудь.

Андрій одразу ж зноровив креснути по козаковій шаблі, і вона розлетілася надвоє, навіть без дзенькоту, і супротивник тільки здивовано розглядав уламок у руці.

Більше ніхто не захотів мірятися з Андрієм: хоч там і що — зелений ще. Тільки, вже тихцем, вигострювали шаблі до неможливого. Однак ішли в похід — захопили з собою і хлопця. Мали на оці гниленьку фортецю у понизові Волги, хай подивиться, як колошкають нечистих.

Ходили вони під нічними мурами та стиха лаялись, бо випадало підіймати ґвалт та брати кам’яницю на “гур-ра”, а інакше годі було потрапити всередину. Стали порадитися, а Андрій устромив шаблю в мур і відчув, що пронизав його наскрізь; не товстий виявився мур, це було тимчасове укріплення. Вирізав шаблею дірку в стіні, козаки влізли й почали свято.

Мала вже опуститися з неба слава… Повіяв вітер, розігнав сутінки, почервоніли краї темних хмар; звідти вона мала вилетіти, із зеленкуватої ополонки, де на дні ще — зорі.

Вітер дужчав, виросли на човнах зелені вітрила — з дому ж таки привезені, полинули човни втору по Волзі, а товариство сторонилось Андрія, скоса поглядаючи на його шаблю, то ж хлопець тримався земляків.

У Хвилевому Андрія першим привітав піп, сказавши, що, той, треба освятити шаблю, бо, той, усім новачкам треба святити шаблі, якщо вони вже конечно і беззастережно беруться до зброї, аби до скону боротися з поганцями. Урочиста церемонія була, козаки стали півколом оддалік, але на обличчях їхніх лежала не урочистість, а очікування. А в поповій промові все змішалось: і урочистість, і очікування, і стривоженність, бо коли шабля від сатани, треба вигнати з неї нечисту силу…

Вітер зміцнів, приніс клич Степана Разіна, і задонщина помолоділа в битвах. Освячена шабля не втратила своїх якостей, тож владарював нею не сатанинський, а божий дух, і Андрія обрали на сотника з небезпідставною надією, що царевому війську будуть непереливки.

Сотня воювала далеко від основних загонів.

Сотня підіймала народ.

Шабля творила чудо.

Андрій Рубін першим врізався в лави ворожої кінноти, роз’єднував на дві частини, а прогалина всмоктувала товариство. Коні бігали без вершників, приходила перемога, п’янка, як воля. Під командиром царського війська упав кінь, бився тепер офіцер, стоячи на землі; ось залишився сам, і Андрій натрапив на нього.

Впала тиша, сходилися козаки, вели на поводах коней, офіцер чекав, щоб дорого продати життя.

Андрій скочив з коня.

— Чи не зволить пан скласти зброю?

Офіцер осміхнувся, бо питання було зайве. Однині цей клаптик поля, чітко окреслений спішеними козаками, мав стати для одного з них одром.

Вони зійшлися, і офіцер одразу залишився з уламком металу в руках.

— Дайте йому іншу шаблю, — гукнув Андрій до козаків.

Він ще горів боєм.

— Марна річ. Так ми всі лишимося без шабель.

Андрій зрозумів, одразу прийшла тиша і до нього, і стало все на свої місця.

Офіцер узяв шаблю поміж трупів своїх, Андрій узяв чужу, незвичну.

Потім він бачив, як офіцерові підвели коня, як віддалялися обличчя товаришів, але це вже було потім; як нестерпно запекло під серцем, як його підхопила на крила вічність.

Так загинув на полі честі Андрій Рубін, і в голови йому по праву поклали шаблю прибульця.

Непередбачені затримки, як правило, не входять у плани людей. Тож і Геннадій мусив сідати на цю недосліджену планету. До неї було найближче, а Радник повідомляв без упину, що з двигунами негаразд і вони можуть скоро вийти з ладу.

І корабель “Андрій” звернув з курсу і потяг до Короборо, де успішно здійснив посадку і де Геннадій схопився за голову: в соплах затужавів зеленкуватий накип…

Що ж, пошле радіограму і років зо три нудитиметься тут, чекаючи на рятівників.

Геннадій уже потягнувся до кнопки ліфта, коли подумав, що годилося, хоча б заради інтересу, оглянути місцину: хоч-не-хоч, треба ознайомитися.

Рівнинна пустеля, датчики не фіксували ні наявності атмосфери, ні радіації — нічого. Світить якась зірка, як і наше Сонце. Все схоже на земну пустелю. Рівнинна кам’яниста пустеля. Ще й з міражами. Он, віддалік, стоять копії його корабля і його самого.

Геннадій зітхнув: треба їхати відстукувати радіограму, обідати, спати, розв’язувати кросворди, грати в шахи з Радником. Відповідь з найближчої станції має прийти через півроку. Звичайно, він проведе доступні для нього, пілота міжгалактичного лайнера, дослідження.

Днів через три, картаючи себе за легковажність, вирішив дослідити місцевість. Мало як може пожартувати Короборо: зсув грунту, короборотрус… Слід знайти запасну стоянку.

Геннадій випустив з ліфта одномісний всюдиходик-всюдильотик. Міражі тепер зовсім наблизились і коливалися, чітко вирізьблені на тлі горизонту, мов на екрані допотопного кіно. Точність фотографічна. Дзеркальність. Тільки з коливаннями.

Геннадій задумливо рушив до свого дзеркального відбитка. Міраж ішов назустріч. Його вже можна дістати рукою, він простягнув руку і відчув потиск.

“Андалузія”… Отуди к бісу! Він же мав чекати три роки, доки його заберуть, а не три дні. Посадка на Короборо — сон… та й годі. Він готував всюдиходик-всюдильотик. Якийсь жарт — оті дзеркальні відбитки корабля, його самого…

Натомість появилися будівлі станції вдалині, дорога, космодром, а на космодромі схожий на черепаху “Спартак”. “Спартак” забрав його з Короборо. Прилітали за ним Коля Горбунов, Юрко Сидоренко і Непал. Вони зараз стоять позаду та підсміюються. Навіть ніколи подумати, що це галюцинація, бо ось безшумно підкотив автомобільчик, схожий на звичайний легковичок, і з нього вискочив Гарик Айвазян, начальник станції:

— Привіт, старий, як себе почуваєш? — спитав Гарик Айвазян, тиснучи Геннадієві руку.

— Нічого, а що?

— В тебе що, з радіо негаразд? — знову спитав Гарик.

— Ні, а що?

— Голос у тебе ніби переляканий. Чи від подорожі не можеш відійти?

— Справді-бо, що сталося? — Геннадій відчув себе зовсім знесиленим і байдужим до всього.

— А, козаче, — під скафандром блиснули Гарикові зуби, — відстав ти від життя в польоті. Твої позивні почув американський корабель, він перебував неподалік від Короборо. І перетрансформував тебе прямісінько на “Андалузію”. Перетрансформація, брате, сила. Навчимося перетрансформовувати неорганічні тіла — і весь всесвіт