Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85"

ліг на грунт посеред океану, затиснутий, немов у лещатах, у глухій безвісті, ліг на критичній глибині, не подаючи ніяких ознак життя ось уже цілих шість днів. У тісних відсіках стояла задуха, більшість регенераторів кисню було пошкоджено глибинними бомбами. Головний механік разом із кількома помічниками й мотористами робив усе можливе, щоб підтримати їхнє функціонування, а водночас і життя тих, хто опинився замкнутий за сталевими стінами кількох відсіків. Зал машинного відділення було затоплено, помпи вийшли з ладу, і вхід до нього встигли задраїти наглухо ще на початку катастрофи.

Головмех доповідав Крейслеру: кілька непошкоджених регенераторів працюють на межі можливого і можуть вийти з ладу будь-якої миті. Ентоні мовчки вислуховував рапорт головного механіка, й щоразу кволо кивав (мовляв, усе почув і бере до уваги), і відпускав його, а головмех, неголений, у мокрій від поту сорочці на округлих плечах і опасистому животі, через кілька годин з’являвся знову.

В очах головного механіка стояв ляк, головний щоразу протирав їх ребром брудної долоні, а з надбрів’я знову струменів піт, і він квапливо зводив руки до очей. Головмех був одягнений не за формою, але Ентоні не зважав на те, він і сам сидів у тьмавому колі аварійного освітлення за своїм столом біля погаслого пульта управління в розхристаній сорочці — мовчки вислуховував і мовчки кивав, або коротко кидав:

— До апаратів… — І головний повертався до вцілілих регенераторів.

Ентоні привів сюди “Картель” після шістнадцятидобового переходу й зачаївся на грунті в точно визначеній точці. Лише після цього видобув із сейфа пакет, який вручили йому на рейді. Поклав перед собою, якусь хвилину зволікаючи. Тихо здригалася пластикова поверхня командирського столу, ще працював на холостих обертах головний двигун, у яскравому світлі настільної лампи лежав глянсувато-білий чотирикутник з грифом військово-морських сил, а всередині його — зміст таємничої операції, заради якої він, Ентоні, плуганився сюди шістнадцять діб.

І в день перед відходом, і всі шістнадцять діб підводного переходу він думав про те, чому деталі таємничої операції не були з’ясовані одразу, а мали таку інтригуючу форму. Дивувала сама розмова і обмежене коло її учасників. Ось чому тепер він з таким нетерпінням розірвав пакет.

“Командирові підводного човна “Картель” Ентоні Крейслеру. Цілком таємно.

За будь-яких умов, не розкриваючи своєї приналежності й місцеперебування, перешкодити рухові каравану суден напрямком зюйд-зюйд-ост на межі координатів зет-ікс…”

Ентоні уп’явся очима в цифри координатів, на яких зачаївся тепер підводний човен, і за мить читав далі:

“Караван складається з п’яти військових кораблів типу есмінець під різними прапорами й одного цивільного судна водотоннажністю сорок тисяч тонн. Суховантаж під прикриттям згаданих кораблів слід чекати у визначених координатах орієнтовно сьомого березня о дев’ятій тридцять.

Спосіб дії: суховантаж торпедувати”.

Караван запізнився на дві з половиною години й відхилився від курсу всього на якихось дві-три милі до сходу. Та не це стурбувало Ентоні. У потужні пристрої візуального спостереження він ще здалеку помітив: у каравані п’ять військових кораблів, чотири з яких — есмінці, а п’ятий — протичовновий найновішого зразка; вони йшли тісно, кутастим ромбом, усередині якого, мов горіхове зерно у шкаралупі, йшло цивільне судно.

Як його дістати? Часу на роздуми немає, караван ось-ось пройде мимо, а тут іще одна несподіванка: на суховантажі, який за розмірами не поступався жодному з кораблів супроводу, майоріли п’ять прапорів різних держав й один із них повторювався на одному з кораблів конвою. Такого “карнавалу” Ентоні не спостерігав за всю свою службу. За міжнародними правилами, в територіальних водах іншої держави належало піднімати, крім свого, прапор цієї країни, а тут їх було півдесятка і води нейтральні на тисячі миль довкруг.

Можливо, в нього ще буде час розібратись у всьому цьому, а зараз треба виконувати наказ. Ентоні скомандував пуск.

Те, що сталося потім, протягом кількох секунд від сплеску торпеди й появи пінистої доріжки за нею, вразило Ентоні. Один з есмінців різко порушив стрій і підставив борт торпеді. Перед такою мужністю треба було схилитися, але сентименти потім, друга торпеда мусить будь-що влучити в ціль. І вона влучила: форштевень суховантажу схитнувся од вибуху, вгору здійнявся стовп вогню і води. Більшого Ентоні не встиг зробити: ані помилуватися картиною, ані поставити крапку ще одним точним влучанням — загородивши суховантаж, просто на нього фарватером останньої торпеди мчав протичовновий корабель під прапором вітчизняного військово-морського флоту. Крейслер, може, вперше за багато років служби розгубився.

Протичовновий корабель з таким самим прапором, як і у Крейслера, дійшов до місця виходу торпеди й, не зупиняючись, густо сипонув глибинними бомбами. Ентоні нарахував з десяток вибухів і після кожного, зціпивши зуби, чекав наступного. І ось тепер він сидить безпомічно за своїм столом у тьмавому світлі від аварійних акумуляторів.

Чому свій протичовновик атакував його?

Що було на суховантажі?

Чому на ньому прапори різних держав, серед яких і той, що його піднімають на супермисливці, коли він спливає на поверхню, входячи в свої територіальні води?

Чи знає про це адмірал?

Що все це має означати?

У примарному світлі аварійних плафонів перед згаслим пультом управління Ентоні Крейслер шукав відповіді на ці запитання й не знаходив їх.

У задушливому кубрику, поскидавши сорочки, лежали матроси. Вони часто й хрипко дихали, намагаючись не розмовляти, щоб хоч трохи зекономити кисень.

Мовчали, ковтнувши океанської води, й ті, хто залишився у зруйнованому й затопленому машинному залі — вахтовий механік, два мотористи, черговий електрик…

Нараз у каюті радиста-навігатора Джо Паркера й електромеханіка Фредді Бердсея прозвучав слабкий сигнал.

— Джо Паркер прибув, пане командир.

— Як почуваєтесь?

— Тримаюся. Дозвольте запитати… Чому ми не даємо сигналу SOS, пане Ентоні?

— То не ваш клопіт, Паркер.

— Тоді… чого ми не рятуємось?

— Для цього я вас і покликав. Ви мені потрібні. Підете з нами. Візьміть автомат. Збір за три хвилини у шлюзовому відсіку.

6

Це нагадувало з’яву привида: поблизу напружених, мов струни, двох тросів-ваєрів на гладеньку поверхню океану випірнула сфероподібна примара.

Судно, зачепившись тралом за якусь невидиму підводну перепону, тремтіло від натуги.

Уже вісім годин підряд траулер шарпався то вперед, то назад, намагаючись звільнитися, проте всі спроби були марні. Першим побачив дивний, схожий на батискаф апарат з трьома ілюмінаторами на куполі капітан траулера Іван Михайлович Черевко.

Разом з ним на капітанському містку стояли Бородін і Гуртовий. Вони повернулись у той бік, куди дивився капітан, і завмерли. Апарат швидко наблизився впритул до борту в районі шлюпкової палуби, його сферичний купол розкрився, і з люка висунувся