Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81"

Сухий, зігнутий дідок у чорному смокінгу дріботів від літака, спираючись на ціпок, поруч із огрядним Перерою. Коричнева, без жодної зморшки шкіра на його обличчі скидалася на хітин. Коли ручкалися, Спільманові здалося, що він тисне лапу комахи — тверду й холодну. Іще йому здалося, що тій сухій лапці нічого не варто розчавити його людську долоню.

Президент компанії знав ціну часові.

— Де ви збираєтесь демонструвати вашу нову біосистему? — запитав.

Спільман відзначив, що губи Таппінгера, коли він говорив, залишалися нерухомими.

— Тут, на полі, — сказав Спільман.

— То й почнемо, — коротко продеренчав Таппінгер.

По цих словах президента компанії Сем пішов до замку і невдовзі повернувся з блискучим мачете і колбою, на дні якої рухалася невелика, завбільшки з горошину, кулька. Таппінгер мовчав, недовірливо втупившись у ті предмети. Сем витрусив кульку в траву, і зразу ж вона дала про себе знати бурим газом, який заструмував з того місця, куди вона впала. По чверті години кулька вже стала завбільшки з добрий гарбуз, а газу з неї валило стільки, що чоловікам довелося трохи відійти. Куля рухалася по спіралі, геть виїдаючи довкола траву аж до самих корінців. Ділянка, яку вона об’їла, нагадувала лишай, присипаний сірим пилом. Між тим апетит її розгорявся, вона, мов шалена, качалася по колу, жадібно припадаючи ротовим отвором до кущиків соковитої трави. Таппінгер, мов зачарований, дивився на кулясту істоту; в зіницях його неблимаючих очей поблискували щасливі вогники. Коли “дощовик” досяг метра в діаметрі, а сірий лишай на землі — площі, завбільшки з тенісний корт, почувся занепокоєний голос Перери:

— Містере Таппінгер, а може, досить… — Гадаю, усе й так ясно.

— Ні, — відказав президент, і в його голосі Спільман відчув ту ж крицеву твердість, що і в потиску руки. — Я мушу знати всі можливості нової біосистеми.

Вітер підхоплював пилюку з сірого “лишая” і, змішавши з бурими газами, розносив по полю. Під “дощовиком” зникали пташині гнізда, ящірки, перериті хом’ячі нори й мурашники. Спільман, спостерігаючи, як чорні, завбільшки з колун, зуби потЕори викрешують іскри з бетону злітної смуги — м’ясний гриб, мабуть, почув запах живої плоті, бо вони стояли з підвітряного боку, — сказав:

— Послухайте, Таппінгер, ще трохи, і нова біосистема стане небезпечною для нас.

— Пусте, — відказав керівник компанії; в його зіницях зблиснули лихі вогники.

“Дощовик” тим часом швидко гладшав і, схожий на селетенську краплю, здавалося, от-от лусне. Коли ставало затишно, гриб, оповитий димом, скидався на потвору, вкриту бурою вовною, та перший же подув пасату зривав з нього “перуку” і, розшматувавши, відносив у бік океану.

— Та й смердить же! — сказав президент, коли закрут вітру швиргонув на них хмару газу. — В деренчливому голосі вперше прозвучали веселі нотки: — А м’ясо в нього не отруйне?

— М’ясо цієї істоти таке ж, як і в Діка, — відповів Спільман.

— Перевіримо, перевіримо… Джюре! — Таппінгер значуще кивнув у бік літака.

Перера швидко, як на його вагу, збігав до літака і повернувся з автоматом.

— Гадаю, час заколоти кабана, — сказав президент компанії.

Але Перера не встиг натиснути на спусковий гачок. Шкіра триметрового в діаметрі “дощовика” не витримала власної ваги: він нагло репнув і розвалився навпіл, хлюпнувши в пилюку сукровицею. Президент, обіпершись на ціпок, дивітеся на кількатонні гори добірного м’яса, і в його очах спалахували то лукаві, то веселі, а то й жадібні вогники. Сем поспішив з мачете до гриба.

— Чого він побіг туди? — запитав Таппінгер.

— Коли не відрізати решток рота, за кілька хвилин обидві половинки стануть самостійними м’ясними грибами і все почнеться спочатку.

— О гідра! — В голосі президента компанії чулося схвалення і подив. — Семе, не займайте! — гримнув він.

Сем спинився від раптового окрику. Обидві половинки тим часом почали згортатися, як згортається їжак, ховаючи живота. Поки Сем розмірковував, чи слід йому виконувати наказ президента, половинки гриба перетворилися на дві кулі значно меншої величини. Та, що була ближче до Сема, крутнулася в його бік, і біолог кинувся навтіки.

Спільман, показавши рукою на сплюндроване поле, гостро сказав:

— Таппінгере, ви нищите нашу місцевість!

— Вашу, таки вашу… — примирливо відказав президент. Він витяг із спідньої кишені складений учетверо аркуш і подав Спільманові. То була дарча на замок і 2500 акрів землі, завірена столичним нотарем. — Мушу ж я знати до кінця можливості нової системи.

— Ваша допитливість нам дорого коштує, — зауважив Сем, відхекуючись. — Та й для вас це небезпечно…

Але для Таппінгера, здавалося, перестали існувати його супутники. Він не відривав очей від гладких істот, які з подвійним апетитом знищували траву і все, що в ній водиться. Вітер став рвучкішим. На чорній рівнині вперше закрутився вихор, і скоро в небо уп’явся стовп пилюки й газів. Згодом важка хмара тієї суміші заступила сонце. Два “дощовики”, пооб’їдавши простір уздовж злітної смуги на кілька десятків гектарів, швидко досягли розмірів гриба, з якого утворились. Один з них перекотився через вузьку вже для нього бетонну смугу, заходився голити місцевість з другого боку.

Першим не витримав Спільман; вхопивши президента за барки, він ревнув у хітинове лице:

— Таппінгер, кінчайте випробовування!

І, наче на підтвердження його словам, обидві кулі, одна по одній, луснули, утворивши чотири половинки, які почали швидко згортатися. Сем кинувся до однієї з пар і встиг відрубати ротовий отвір разом із зубами. Друга половина тим часом згорнулася, і Семові довелося тікати. Перера, не очікуючи на команду Таппінгера, кинувся до другої пари і почав садити кулями в обидві половинки.

— По зубах, Джюре, по зубах! — кричав Спільман, але здоровань не чув його за тріском автомата.

Кулі зникали в живому м’ясі, не завдаючи потворі ніякої шкоди. Перера не шкодував набоїв, він затято полосував довгими чергами вздовж і впоперек. Раптом сталося несподіване: “дощовик”, у якого Перера впритул садив із автомата, крутнувся і збив здорованя з ніг.

Тієї ж миті кількатонний тягар пригнітив чоловіка до землі. Над курною рівниною пролунав крик розпачу й болю.

Президент компанії, пожбуривши ціпок, на якого досі спирався, кинувся до літака. Біологи — слідом. Дихати було важко; при самій землі стелилася важка завіса пилюки й газу, але Таппінгерові, здавалося, не потрібно було повітря: він не біг, а стрибав, як цвіркун, великими і легкими стрибками, поли його смокінга тріпотіли, мов чорні крила. Коли біологи опинились біля літака, з кабіни вже чути було його тривожний голос:

— Негайно два вертольоти з вогнеметами і гарматами! Ви чули? Негайно! Так, до вілли… — По цих