Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79"

Цікаво, звідки бере воду цей зелений масив? Через отвір у стіні потрапляю в пальмове царство. Але далі йти не наважуюсь — земля після поливу ще не просохла, було грузько. Потім уже мені розповіли, що все в Пальмірі живиться від одного джерела. Там, де підводна річка виходить на поверхню, колись були грандіозні купальні, тепер лишився тільки один невеличкий басейн.

Де починається джерело, ніхто не знає. Гадають, біжить воно довгим підземним гротом, а через два кілометри перетинається греблею, яка нібито стримує великий потік… Розповідають, що один сміливець пройшов гротом аж на другий бік гори, але потім скільки не шукав щілину, так і не знайшов.

Поки сонце ще не стало припікати, поспішаю на вершину, де височить напівзруйнований замок. Звідти добре видно всі античні руїни і околиці сучасного виселку. Добираюся до стіни Юстініана, вдивляюсь у зруйновані храми, театри, вежі-гробниці, і чомусь гадається мені: така доля чекає на все, що зводиться на кістках рабів. Не минула вона й уярмлювачів сірійського народу. Де вони тепер, оті могутні з могутніх? Де їхня велич і де їхня сила?

І знову перед очима рабиня-полонянка. По збитій копитами завойованій землі ступає вона, закута у кайдани. і глумом повняться очі жадібного до кривавих розваг товписька.

Хоча ні. Ні! Не в неволю йде полонянка. Вона повертається на рідну землю з посвітлілим зором. Час історії вже зірвав із неї окови. Зранена і стомлена, йде вона на свою прабатьківщину, щоб оживити давно замулені джерела, збудити пустельну тишу голосами своїх дітей.

І вже вчувається мені, як дзюркотить по кам’яних водогонах цілюща волога, як живодайно гомонить листя пальмових гаїв, а впродовж розчищених вулиць, де перехрестилися дороги століть і народів, лунає багатомовний хор голосів і дзвенить священне слово — свобода!

Оповідають, він ледь тримався на ногах. Змарніле, виснажене обличчя, спраглий погляд, запечені губи… А довкола стояли озброєні воїни. В довгих абу і білих хассах, вони тісним колом оточили високого бородатого бранця, націливши на нього пістолі. Так стояли, поки не прискакав на коні ще один. Виграючи на сонці дорогою зброєю, прибулий нахилився до полоненого:

— Хто такий? Звідки?

— Мапдрівник Буркхардт. Із Швейцарії…

— Що шукаєш тут, на землях Йорданії?

— Місто Петру, або ще — Селлу… Селла — назва біблійна.

— Взяти його! І за мною, — наказав власник коштовної зброї. — Сьогодні всім на втіху стратимо ще одного чужинця.

На полоненого накинулися троє воїнів, вмить скрутили руки, прив’язали довгим сирицевим пасом до сідла.

— Рушаймо! — пролунала команда.

Бородань якось зачудовано глянув на крихітне поселення, що гніздилося біля підніжжя велетенських скель, на табунисько людей, що з’юрмилися неподалік на пагорбі, і неквапно рушив за вершником. А в голові роїлися думки. На хвилю забулись і спрага, і втома: що, як він, Буркхардт, і справді натрапив на забуте богом і людьми місто? На ту знамениту Петру, що в давнину славилася як одне з див світу? Скільки вже віків минуло відтоді, як люди загубили його серед скель і не знають, де шукати!

Тим часом дорога збігла з пагорба, оминула невеличкі чахлі сади і виноградники, запетляла вузьким урвищем. Скелі ставали дедалі вищими, обриси їх нагадували то химерні вежі, то стіни казкових палаців та фортець.

Та ось дорога звужується настільки, що, здається, далі йти нікуди. Проте вершник сміливо спрямував коня у ледь помітний прохід. Одразу ж зникло сонце, війнуло прохолодою. Під ногами зашурхотіла дрібна жорства — стежка в’юнилася висохлим струмком.

Полонений більше й більше впевнювався: загублену стежку до знаменитого в давнину міста знайдено! Тільки-но проблискувало сонце, він пожадливо розглядав кожен камінь, кожен кущ олеандрів чи фіг, що тулилися в розщелинах круч. Праворуч по прямовиспій стіні тягнувся акведук, який живив древніх поселенців водою… Все так, як свідчили скупі описи. Але чи так? Хіба він перший шукає загублену Петру?..

…Петра лежить на півдні Йорданії в горах Аш-Шірах. Щоб потрапити туди завидна, треба виїхати з Аммана на світанні — попереду 275-кілометровий шлях через мертву пустелю. Назви Петра і давніша — Селла — означають камінь. Мабуть, жодне місто в світі не названо так вдало, як це, йорданське. Проте назва лише частково передає грандіозну картину, що постає перед очима. Фантастичні обриси скель, глибокі яруги і розколини, своєрідне забарвлення каменю надають Петрі унікального вигляду.

Коли під’їжджаєш до цих гір, навіть на думку не спаде, що там, серед стрімчастих вершин, є долина, а довкола в скелях видовбано ціле місто…

Потрапити в Петру можна тільки одним шляхом — глибокою вузькою ущелиною, що тягнеться від селища Ваді-Муса. Сотні років вода прорізала тут собі дорогу, якою скористалося древнє арабське плем’я набатеїв, котре ще до нашої ери проникло далеко в гори. Знайшовши там притулок, плем’я надовго захистило себе од вітрів і палючого сонця, од звірів і поневолювачів.

Спершу Петра була лише місцем схову скарбів, що діставалися набатеям від пограбування караванів, які йшли з Індії і Саудівської Аравії. Згодом набатеї зрозуміли: краще брати з караванів мито. Відтоді встановлюється контроль майже над усіма караванними шляхами. Зібрані кошти набатеї вкладають у будівництво своєї столиці. Але як будувати і де? Долина для цього замала, лісу поблизу немає, мало води…

І ось набатеї беруться довбати собі палаци прямо в скелях. В архітектурі вони охоче підпадають під вплив греків, хоча розвивають і власний стиль, заснований зокрема на ассірійському будівельному мистецтві. З тих пір у скелях почали з’являтися будинки в два і три поверхи, які всередині з’єднувалися сходинками. Всі будови прикрашаються численними шпилястими вежами. Водночас у Селлі набуває широкого розмаху гончарне виробництво. З’являються мідні гроші.

Найгострішою проблемою стає вода. Струмок, що тік із Ваді-Муси, скоро пересох, місцеві джерела аж ніяк не могли забезпечити потреб міста. Тоді від джерел Ваді-Муси набатеї проклали канал. На випадок, якщо б вороги, перекрили його, в скелях було висічено величезні резервуари для дощової води. По збірних каналах вона звідусіль збігала в запасники, а звідти в разі потреби надходила в центральні квартали.

Петра стала багатою і неприступною. І хоча під час розпаду грецької держави довколишній світ хмелів від крові, виснажуючи себе війнами, набатеї мирно жили в своїй потаємній столиці. Правда, незадовго перед початком нашої ери набатейський король Аретас III розширив свої володіння, які охоплювали територію аж до Дамаска.

Розквіт Римської імперії