Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

з яким Райх розділяв комунальну кімнату в Берліні, як «дещо схибленого пейсмана, якого життя покидало по всій Центральній Європі і всіх історичних полицях цього клятого століття». Райхова історія ішла майже таким самим мандрівним шляхом, і, роздивляючись її, я сподіваюся розгорнути сувої його епохи під новим кутом бачення. Розглядаючи історію Райхової камери, можна видобути історичні записи того, як у XX столітті секс ставав явищем політичним, стикаючись на своєму шляху із Гітлером, Сталіним та МакКарті. Райх створив сучасний культ оргазму, прирівнюючи сексуальну потенцію до психічного здоров’я. Він убачав зв’язок між сексом та політичними репресіями й був переконаним, що екстаз — це точка супротиву, що мала імунітет до спроб політичного контролю. Звичайно, пероральні контрацептиви — ліцензовані УПМ як засіб для лікування жінок із менструальними розладами 1957-го (рік, коли помер Райх) — призвели до нечуваного раніше технологічного прориву, який полегшив сексуальну лібералізацію наступного десятиліття. Все ж Райх, мабуть, більше аніж будь-який інший мислитель на тему сексу, уже й до того сповнив еротичний ентузіазм 1960-х інтелектуальним обґрунтуванням і заклав теоретичні основи тієї ери.

Райхові теорії про сексуальну пригніченість й обмеженість продовжували розвиватися і після його смерті; найбільше до цього доклалися філософ Герберт Маркузе, який виїхав із Німеччини майже тоді ж, коли це зробив і Райх, та Норман Мейлер. Його ідеї стали гаслом, що об’єднало нові покоління дисидентів, які вважали, що оргазм веде до політичної свободи, а його оргонна камера, якою б дурнуватою ця ідея не здавалася зараз, стала символом сексуальної революції. 1968 року Райхові слогани виводили студенти-революціонери на стінах Сорбонни, а в Берліні примірниками Райхової книги «Масова психологія фашизму» жбурляли в поліцію.

Усе ж ще навіть за життя Райх вважав, що сексуальна революція звернула не туди. Справді, його ідеали, здавалося, сіли на мілину саме в десятиліття вільної любові, яке асимілювало та всмоктувало еротичну лібералізацію в те, що історик та психоаналітик Ілай Зарецький називав «сексуалізованим світом масового споживання» (секс, виявилося, можна використовувати як інструмент політичного контролю). Райх пропагував експресивне бачення людського «я», але, беручи до уваги гедоністичну надмірність тієї епохи, його сексуалізовані переконання про людське тіло швидко деградували до форми примітивного нарцисизму, а відтак секс та радикальна політична діяльність розійшлися шляхами.

Можна вважати, що пам’ять про його ім’я є свідченням Райхової популярності минулих літ, бо так багато його колег було забуто. Але сьогодення пам’ятає Райха більше за його божевільний винахід, аніж за сексуальний радикалізм, який та камера несла. Споглядаючи історію приходу сексуальної революції з Європи до Америки в контексті історії Райха, його оточення та баталій, що розгорталися навколо його камери, ми можемо прочитати таку версію цієї історії, що суперечить загальноприйнятій. Ексцентричний прилад Райха можна розглядати як призму, крізь яку варто дивитися на конфлікти та розбіжності в поглядах тієї епохи. Чому ціле покоління людей шукало, як покласти край обмеженням та рестрикціям їхнього сексуального життя, закриваючи себе в якійсь шафі? І чому інші так цього боялися? Що про іронічність сексуальної революції нам каже те, що її символом лібералізації була камера?

Європа
Один

1919 року Вільгельм Райх, 22-річний студент-медик Віденського університету, звершив паломницьку подорож до оселі Зигмунда Фрейда за адресою Берґассе-штрассе, будинок 19 — величезного помешкання XVIII століття, на цокольному поверсі котрого розташовувалася крамниця м’ясника. Сходи в кабінеті психоаналітика вели вгору до таємного сховку археологічних скарбів, шафи-вітрини в приміщенні були окрамовані стародавніми єгипетськими скарабеями, виднілися старовинні вази та каблучки із глибоким гравіруванням. Фрейдів стіл ряснів античними статуетками та іншими міфологічними фігурками, які спонукали одну із Фрейдових пацієнток, поетку-сучасницю Г. Д. (Гільда Дулітл) писати про нього як про «Батька Морів»[4], а усе нажите ним описати як скарби, що були врятовані із глибин підсвідомості. У центрі цього набитого манежу стояла покрита барвистим перським пледом та вимощена пишними й дорогими вельветовими подушками знаменита кушетка аналітика.

Молодик, який уважно все це роздивлявся, щойно повернувся з австро-угорської армії, де служив офіцером піхоти на італійському фронті під час Першої світової. Й інтелектуального ентузіазму, і соціальної незахищеності йому не бракувало: таким уже бідним був, що лекції відвідував у своїй військовій формі, бо не міг дозволити собі купити цивільної одежі — сирота, чиє минуле було сповнене спустошення, аутсайдер у пошуках хоч якогось дому.

Усе ж Райх не прийшов туди, щоб зустріти того, хто зве себе «археологом розуму», й запропонувати для вивчення свої пошматовані війною мізки. Він просто прийшов, аби попросити список обов’язкової до прочитання літератури. На заняттях з анатомії Райхів товариш та один із його найближчих союзників Отто Феніхель, який згодом також міг стати психоаналітиком, виступив перед усіма студентами, котрих від трупів аж вернуло, з ідеєю записатися замість цього всього на клас сексології{1}. Список тем семінару не оминав і гомосексуалізму та мастурбації — тем, для яких навчальна програма школи медицини була надто пуританською. Саме на семінарі із сексології Райх відкрив для себе психоаналіз; декілька аналітиків — включно з учнями Фрейда Вільгельмом Штекелем та Альфредом Адлером, які, зрештою, розійшлися зі своїм учителем поглядами та шляхами, — прийшли навчати молодих студентів.

Райх, на відміну від Феніхеля, не був із тих, що одразу перелаштовуються на новий лад; він вважав, психоаналіз призвідником того, що явище людської сексуальності сприймається «химерно й дивакувато… підсвідоме було сповнене нічим іншим, як гріховними імпульсами»{2}. Все ж, хай якими затяжними