Читати книгу - "Щоденник війни зі свиньми"

стикався в туалеті з жінкою, обоє сміялися, тепер він перепрошував і намагався хутенько здиміти, щоб його не пошили у звабники чи й гірше. Напевне, і зараз його мучило саме це пониження соціального становища. Уже багато місяців, а можливо, і років, він віддавався самим лише спогадам; як і всі кепські звички, ця правила спершу за розвагу, а невдовзі почала дошкуляти й псувати здоров’я. Він подумав, що завтра відчуватиме непереборну втому, тож поквапився геть. Згодом, уже в ліжку, Відаль сформулював із відносною ясністю (тривожний симптом для тих, кого мучить безсоння): «Я діждав тієї пори, коли втома не допомагає заснути, а сон не дає відпочинку». Крутячись під ковдрою, він пригадував недавнє вбивство та, імовірно, щоб подолати огиду від згадки про труп, який він допіру бачив на власні очі, а тепер — в уяві, запитував себе, чи й справді вбитий був той самий газетяр. Зненацька з палкóю, нестримною надією, мовби доля сердешного газетяра важила для нього найбільше в житті, він уявив, як той біжить вулицями й кличе на допомогу, проте, боячись розчарування, поспішив відігнати фантазії. У пам’яті зринули слова дівчини в окулярах: «Я виступаю проти будь-якого насильства». Скільки разів йому випадало чути цю фразу, не надаючи їй жодного значення! Тепер же, щойно подумав: «Яке нахабне дівчисько!» — Відаль уперше збагнув її сенс. Відтак йому в голові накреслилася якась теорія насильства — доволі влучна, та, на жаль, він одразу ж її забув. Потім замислився про те, що такими ночами, як ця, коли, здається, усе віддав би, щоб заснути, у нього з’являються блискучі міркування — хоч у газету шли. Коли заспівали птахи й у вікнах замерехтіли перші досвітки, Відаль зажурився, що ніч збігла марно, — і тої ж миті заснув. II
Четвер, 26 червня

Його збудила тривожна думка, що треба йти чувати біля мерця. Останнім часом він легко піддавався тривозі.

Відаль заварив мате на гасовому пальнику, випив поспіхом, закусивши двома-трьома шматочками вчорашнього хліба. Сніданок був точно розрахований: Відаль не дозволяв собі ані зайвого хліба, ні мате — інакше його обсипало трохи аж лячним жаром. Він помив ноги, руки, шию, вмив обличчя. Зачесав волосся, змочене фіалковою водою, і вклав брильянтином. Сяк-так одягнувся, зайшов в ательє й попросив у дівчат дозволу скористатися телефоном. Через нову штучну щелепу його охопила справдешня фобія. Відаль міг присягнутися, що дівчата витріщаються й пліткують про нього, неначе він почвара чи єдиний у світі чоловік зі вставними зубами. Утім, дещо його здивувало: готовий до всього, Відаль не помітив ані підозри, ні насмішки — нічого, схожого на глум; тільки серйозні, стурбовані, похмурі обличчя, можливо, налякані чи сердиті. Усе це було незбагненно.

Спершу він зателефонував додому Джимі, але там ніхто не відповів. У Рея дочка сказала, що батька немає вдома, і попросила не турбувати їх. Тим часом одна з кравчинь, русява та білошкіра Неліда, яка самим лише ім’ям нагадувала Відалеві колишню Неліду, дивилася на нього вперто, мовби хотіла щось запитати. Для розмови — якщо їй справді цього хотілося — нагода могла би випасти, бо кравчиня мешкала в цьому ж будинку з подругою Антонією та її матір’ю, доньєю Далмасією. Відаль не любив, коли його розглядали під час телефонних розмов: губився, начеб йому заважали складати серйозний іспит, і дратувався, коли бесіда оберталася програшним до нього боком. Що це, дитячі примхи? Часом Відаль міркував, чого ми навчаємося з літами. Певно, миритися з власними вадами. Позираючи скоса на допитливі очі Неліди, білу шкіру та випуклі груди під в’язаною кофтиною, він раптом подумав, що для шанувальника краси не існує нічого кращого, аніж молодість. Схвильований, Відаль казав собі, що дівчата у цьому віці здатні на бозна-яке безумство, та він, що оце стовбичить тут сам не свій, мабуть, здається їм бовдуром. Поклав на стійку гроші за дзвінок і вийшов геть, щоб не займати телефон.

Він вирішив податися до ресторану й спокійно поговорити там з автомата. Дорогою можна буде купити газету — глянути, чи виплачують пенсію за травень, як обіцяли Фабер та інші. Перед виходом із дому Відаль розгледівся, чи не крутиться, бува, поблизу консьєрж, анархіст-ґальєґо[7], що ревно дбав про інтерес домовласника. На щастя, в під’їзді не було й сеньйора Больйоло, який зі сліпої ненависті до роду людського безоплатно служив консьєржеві нишпоркою. Щомісяця, коли наставало двадцяте число — день отримання пенсії та плати за квартиру — Відаль якнайпильніше уникав зустрічі з цими двома суб’єктами.

Йому подобалося гуляти сонячною вулицею — «розминати крижі», як називав це Джимі. Ранок стояв ясний і холодний, згідно з прогнозами хлопців. Надворі Відаль побачив зачинену шпалерню й добродушно буркнув:

— Коли ще той полудень, а в них уже й вітрина зашторена. Люди розледачіли. Ніхто працювати не хоче.

Потім він відзначив, що завжди може відшукати привід поговорити сам із собою і вдати яку-не-яку моральну сентенцію.

До ресторанного телефона, як завжди, була причеплена записка «Не працює». Простуючи вулицею до площі Лас-Ераса, Відаль міркував уголос, чому цього ранку місто здається таким веселим і гарним. Щоправда, деякі зустрічні перехожі дивилися на нього аж надто чіпко, і це лякало. Відаль здивувався, що штучна щелепа привертає таку увагу. «Таж рот у мене закритий. Ну, тобто ледь відкритий», — заперечив він сам собі.

Невже у грудях йому млоїть від вставних зубів та цих незбагненних поглядів? Ні, певно, причину треба шукати в гарненькому личку тієї дівчини, що так промовисто зиркала на нього, і в тому,