Читати книгу - "Дівчата зрізають коси. Книга спогадів"

неї «задвохсотила» першого бойовика. І так потрошку, потрошку опановувала. Зараз у мене зброя українська, виробництва «Зброяр». Її «Галя» звати. Бо вона балувана дуже, гарного догляду потребує, та ще й українського виробництва, тож і обрала для неї таке ім’я. Попередню звала «Юлею». В мене кожна одиниця зброї має ім’я. Я люблю свою зброю, стараюся її нікому в руки не давати.

Коли ми їхали на Схід, страшно не було. Боялась у ніч перед бойовим виходом — не знаєш, що тебе там чекає. У мій перший вихід кілометрів на 15 зайшли в їхній тил — засідку там робили. Але тоді обійшлося без боїв. Я тоді вперше побачила освітлювальну міну. Світло як удень, здавалося, що ми — як на долоні, страшно було. Коли щось робиш — не страшно. Страшно перед тим.

На світанку, вже сіріло, ми зайшли в село. Скільки їх там було, ми не знали. Собаки на нас гавкали, і якась звичайна бабка могла нас побачити і порахувати. Коли вчать розвідників-диверсантів, то головне правило: якщо вас «засік» цивільний, хто б це не був — треба «прибрати» свідка, бо може здати. Та я не знаю жодного випадку, коли б українські військові чи добровольці цього правила дотримались. Проте саме усвідомлення того, що воно існує, змушує тебе добре ховатись і ретельніше працювати.

Тоді ми зробили засідку, добувати зброю йшли. Нам говорили, що тим селом їздить невелика група озброєних сєпарів. Перестріляти їх і забрати зброю — така була наша мета. Зробили ідеальну засідку, все за правилами. Ми у ній дві чи три доби просиділи. Але там почали кататись на трьох «БМП» українські розвідники. Під прапорами. І кілька разів вони зупинялися біля нашої засідки. І якби не прапори українські — ми б їх постріляли… А потім ми зрозуміли, що вони розлякали тих, на кого ми чекали. І коли вони черговий раз проїхали поряд, командир наказав мені розпустити волосся і йти до них «здаватися». В мене із собою був прапор — він мені часом служив і захистом від «дружнього вогню». Так я вийшла з прапором над головою, і так ми познайомилися з 93-ю бригадою, подружилися. Їздили у їхнє розташування, познайомились із їхнім комбригом — Олегом Мікацем. Можна сказати, історична зустріч — тоді «Правий сектор», мабуть, уперше налагодив зв’язки з армією. Через кілька днів, 6 липня, ми пішли вже разом з армійцями на бій під Карлівкою. І це був мій перший бій.

Нас там притисли, ми виходили, відстрілюючись. З крупнокаліберних кулеметів по нас стріляли, снайпери теж їхні працювали. 2 кілометри ми так відходили. «Весело» було. Ну, тоді нам так здавалося, бо порівняно з тим, що було потім, то було не так страшно. Але на той момент це була така доза адреналіну… Я потім ходила якийсь час… «Відходнячок» був такий. А вже через 4 дні була наша друга спроба взяти Карлівку. І коли сказали, що знову бойовий виїзд, я себе так долала, мені так не хотілося туди їхати… Але зібралась-таки. Покажеш страх раз — і тебе не візьмуть більше, це — головна мотивація.

До речі, перед першим боєм нам дали неякісну печінку на базі, і я отруїлася. Нам виїжджати, а мені погано — всі симптоми отруєння і температура дика. Чоловік сказав залишатись, а я — нізащо. Всю ніч я «помирала», але поїхала. Потім перед самим виходом, уже на блокпості, я вирубилась просто на траві. Мене будять, треба йти, а в мене — скажена слабкість, в очах темніє, бліда, як стіна. Зараз я б сказала вже: «Хлопці, мені погано, сьогодні без мене». А тоді це могло бути сприйнято як знак того, що я злякалася. А жінці важко добитися у командирів, щоб її брали на бойові виходи разом із чоловіками. Раз покажеш слабкість — і все. Я цього дуже боялася. Зняла каску, кинула хлопцям у машину, щось — чоловіку в наплічник, щось іще комусь роздала. Лишилась просто у формі, з гвинтівкою і з набоями. Все. Поки дійшли до села — мене хитало. Але коли почався бій — я взагалі забула про те, що мені погано було.

У нас в добробатах було легше дівчатам. Не скажу, що одразу була гендерна рівність — не було її. Але, в принципі, дівчатам було легше, ніж в інших структурах. Я визнаю — була не спортсменкою, все життя сиділа за комп’ютером, фізично мені було дуже важко. Але дівчата намагалися слабкості не показувати — тримались на силі духу. Я навіть зараз беру на бойові максимум 10 кіло. Тоді була маневренна війна, а ми ДРГ. Мене частіше не брали, аніж брали. Часом свої виходи «зубами вигризала». Але тверезо оцінювала свої можливості щодо участі в тій чи іншій операції — якщо розуміла, що не потягну — навіть не просилася. А де я бачила, що зможу — там до останнього стояла. Цілком як до рівної до мене почали ставитися, мабуть, уже коли я першого сєпара встрелила і коли побачили мою абсолютну холоднокровність у бою. А до того хлопці мене поважали, але хотіли, щоб я менше займалася бойовою роботою. Усі дівчата через це пройшли.

Я виконувала різні роботи. Часом, наприклад, вилазила з окопу на повний зріст і знімала для наших розвідників панорами місцевості й ворожих позицій своєю фотокорською апаратурою, ще з довоєнного життя. Стою зі штативом і знімаю. На одну панораму в мене йшло хвилин 10, а сєпар іноді був близенько — там 400 метрів, може, й ближче. Часто спрацьовував людський чинник, мабуть, — вони ж не дивилися безперервно, та й не очікували, напевне, такого зухвальства. Один раз було, що вже трохи лишається провести камерою, секунд 30 роботи, а тут мене помітили і стрельнули. Не влучили, хоча пройшло близенько. Але ж я йшла туди кілометрів 7, а якщо зараз перерву панораму — потім доведеться наново переробляти. Тож стою і знімаю далі. Напевне, мене тоді прийняли за опудало-приманку, бо жива людина після того, як куля свиснула біля вуха, обов’язково сховається, а я не смикнулася навіть, щоб не зіпсувати відео. Більше не стріляли.

Далі