Читати книгу - "Тепло його долонь"

Вони намагаються покохати, хоча зовсім у тому не тямлять. Сподіваються знайти вірного друга — але втрачають його за першого ж випробування. О, так! Випробування вони собі знаходять самі. Для нас це так просто — не заважати одне одному, а для них — суцільні боротьба та страждання. Все життя існують поруч із тобою, Чекання. На всьому шляху розкидають друзки пам’яті, які з часом перетворюються на нас — на Спогади. Що поробиш, так їх влаштовано. І що найхимерніше, це — їхній вибір.

— Це не вибір, — почав хлопець. — Це обставини. Адже ми лаштуємо своє життя, але й довколишнє середовище свої умови диктує. Ламаються ілюзії, мрії, реальність. То хіба лише ми самі в цьому винні?

— Так, винні, бо не вмієте чекати, — усміхнулося Чекання.

— Ти все про своє «чекати» торочиш, — дорікнув Спогад. — Хіба цього досить, аби бути щасливим? Неначе все стоїть лише на тобі… Ні, тут потрібно щось більше — те, на що люди не здатні.

— І що ж воно таке, оте «більше»? — озвався хлопець… та вже нікого не побачив біля себе. Постаті зникли — і, якби не багаття, що весело потріскувало під деревом, то можна було би припустити, що нікого він і не зустрічав…

Здавалося, що все стало на свої місця: усвідомлення того, що життя він проживав неправильно, навалилося важкою мармуровою брилою, яка віддавала приреченістю. Далебі, все життя виявилося купкою маленьких друзок — спогадів, що хаотично, вперто не складались у щасливу картинку буття…

Поглянувши на годинник, Остап зрозумів, що вже далеко за північ, тож, струсивши з одягу сніг, неквапливою ходою рушив додому. Праворуч височів коледж. З пам’яті виринули дзвоник і гамірлива юрба, що під час перерви висипалася на подвір’я погрітися під променями сонця або поспіхом проковтнути грінки, заздалегідь приготовлені мамами, які збирали дітей до коледжу.

Саме в цій будівлі він зустрів своє перше кохання — тоді якраз закінчував другий курс. То був хлопець, що вчився курсом старше. З’явився він навесні — перейшов з іншого коледжу. Казали, буцімто він із «неблагополучної» сім’ї, та й оцінки накульгували. Утім, новенький не звертав уваги, і скоро про це всі забули. Вродливця звали Арсеном. Високий на зріст, зі стрункими ногами та виразними м’язами під футболкою, яку завжди прикривав жакет. Звісно, за таким красенем почали упадати майже всі дівчата, та й взагалі до його персони виявляли зацікавленість усі. Однак Арсен ніби не помічав роїння навколо себе, не хотів ні з ким товаришувати, а після занять ніколи не лишався, на гуртки не ходив і не складав компанії звичним для учнів прогулянкам після занять. Подейкували, що єдиною відрадою для Арсена був тренажерний зал, де він проводив увесь свій вільний час.

Остап не раз задивлявся на постать юнака в натовпі та проводжав його поглядом до зупинки, де Арсен чекав на свій автобус. А вечорами, втупивши очі у білу стелю, він уявляв Арсена поруч, ніби тримав його за руку. Таким майбутнім він марив щовечора, згадуючи виразні вилиці на обличчі юнака та заповнюючи закохане молоде серце.

Це трапилося в один із травневих днів. Останнім заняттям була фізкультура. Після традиційного футболу хлопці, не перевдягаючись, розбіглися по домівках. Остапа було задіяно в концерті, тому він мусив залишитися на репетицію. Зайшовши до роздягальні та скинувши з себе одяг, хлопець помітив у кутку спортивну сумку, забуту, напевно, одним із одногрупників. Несподівано рипнули двері, і Остап побачив Арсена з іншої групи.

— Ти тут червоної сумки не знаходив? — запитав юнак.

— Отже, це твоя, — поглядом показав Остап на забуту річ у кутку. — А я вже хотів її на вахту віднести.

— Дякую, — буркнув Арсен і пішов по свої речі.

Остап задивився на хлопця. Він був схожий на янгола, який не усвідомлює своєї вроди та чарівного сяйва. Пшеничне волосся, неохайно розкуйовджене, ніби підкреслювало зневагу до модних сучасних зачісок. Ноги Арсена справді були довгі, стрункі з виступаючими м’язами та жилами, які радше пасували би бігунові. Під коротенькими спортивними шортами, більш подібними до плавок, вочевидь, не було нічого. Навіть не придивляючись, Остап зрозумів, що природа добре попрацювала над юнаком усюди. Поспіхом натягнувши штани, хлопець прикипів поглядом до міжніжжя Арсена, розуміючи, що починає збуджуватися. Несподівано юнакові стало дуже незручно, забракло кисню. Арсен, перехопивши погляд Остапа, посміхнувся. Так вони і стояли, дивлячись одне на одного. Певно, минула вічність, перш ніж Остап порушив мовчанку.

— Може, прогуляємося? — ковтаючи звуки, хрипко запитав він.

— А давай! — розглядаючи хлопця, відповів Арсен. — Куди підемо?

— Можемо до кафешки або на озеро. Ти сам куди хочеш?

— А про мене! Головне — вийти з цього пекла, — лагідно усміхнувся хлопець.

Остап заметушився, збираючи свої речі. Арсен його не квапив і з неприхованою цікавістю розглядав юнака.

— От тільки маю відпроситися з репетиції, — згадав Остап і, заплутавшись в одязі, гепнувся на підлогу.

— Не біда, — засміявся Арсен, простягаючи руку хлопцеві. — Але нічого собі не зламай. Я почекаю на подвір’ї, а ти не барися.

За десять хвилин хлопці вже крокували в бік озера. Вітерець куйовдив волосся, а тепле весняне сонце приємно зігрівало. Наблизившись до озера, вони вирішили обійти його берег і помилуватися тихими плавнями. Гомоніли про все на світі: про дитячі роки, вподобання, улюблені місця і друзів. Розмова линула легко й невимушено. Щоправда, Остап був обережним, адже не знав поглядів Арсена і не міг передбачити подальшу реакцію на свої одкровення.

Після прогулянки юнакам закортіло пообідати, тож вирішили завітати до піцерії неподалік від того місця, де жив Арсен. Дорога пролягала повз недобудований житловий квартал — кожна нова влада обіцяла добудувати його, але обіцянки залишалися винятково у промовах. Хлопці з удаваною цікавістю роздивлялися давно знайомі будівлі та зруйновані часом господарські приміщення. Остап, пригадавши історію дитинства, пов’язану з цими спорудами, зупинився і почав оповідати. Арсен, тепло всміхаючись, хвилин п’ять слухав, не наважуючись зізнатися, що йому не