Читати книгу - "Заячий пастух"

class="book">Батько в'їхав у двір парою гнідих коней, позичених у Куценка, бо свої стомлені, – а люди, що вже напхалися в хату, в сіни, в подвір'я, враз зарухались. Хтось наклав на бричку сіна, хтось із комори приніс два мішки пшениці, піймали й кинули троє пов'язаних гусей, потім винесли з хати обкутану Малашку, висадили на бричку й лікаря, загорнули його кожухами.

Іван намірився був уже вдарити віжками по конях, як раптом тітка Хівря зарепетувала:

– Підожди, Іване, підожди, хай же хлопець попрощається з матір'ю.

Відтиснутий метушливими людьми Василько стояв осторонь. Чиїсь міцні руки схопили його під пахви й понесли до брички. Зустрівся Василько поглядом з великими смутними материними очима. На одній її вії, мов на сухій стеблині дощова крапля, жаріла сльозина, посинілі, покриті смагою губи засіпались, мати намагалася щось сказати й не могла.

Довго стояв Василько на греблі, схилившись до дуплястої верби. А коли повернувся додому, то на своє здивування застав у хаті тітку Хіврю з її цибатим сином Миколою, що витягнувся на полу. У печі горів вогонь, а тітка місила тісто.

– Де це, ти, Васильку, був? – лагідно запитала вона. Ти ніде не заходь. Я ось галущечок зварю та їсти будемо.

Василькові не подобалось, що в них у хаті тітка Хівря поводилась, як у себе вдома. Хоч вона ніби й доводиться їм якоюсь родичкою, та батько й мати Василькові її не любили, називали ледащицею, навіть увіч сварили за те, що вона за чотири роки розтринькала своє господарство, залишене їй небіжчиком чоловіком. Але батько знає, що діє. Якщо він запросив тітку Хіврю доглядати господарства, то так воно й треба.

Але Василька дратувала Миколина приявність. Цього цибаня в селі хлопці уникали, ніхто з ним не товаришував, не гуляв, та він нічийого товариства й не потребував. Уже немалий, років яких дванадцяти, завжди тримався матері: куди вона, туди й він. Інколи ж, якщо натрапляв на гурт дітей, що бавилися, налітав на них хижаком, вмить нищив усі їхні забавки, обшукував чужі кишені, виривав з рук шматки хліба, давав, хто навинувся під руку, лящів і потім кидався вноги, біг до матері, під її захист.

Бувши на вулиці, Василько побоювався розбишакуватого Миколи, намагався обійти його подалі. У своїй же хаті страхатися не доводилось. Був певний, що Микола поводитиметься тут тихенько.

Василько пішов собі до вікна. Він любив дивитися на вулицю й щось думати. Микола ж лежав і ніби Василька не помічав.

Так тягнулося, поки тітка Хівря не взяла дійницю та не пішла доїти корову. А щойно за нею рипнули двері, як Миколу ніби щось укусило, сплигнув з полу й опинився біля Василька.

– Ти чого такий? – затиснувши п'ястука, задирикувато запитав він.

Василько знітився був на мить, але згадав, що тут він господар і нема нікому до того діла – допитуватись, яким йому бути і як поводитись.

– А тобі чого треба? – блиснув він очима й став проти цибатого, на голову вищого Миколи.

– Що в тебе є? – дивлячись на Василькові кишені, запитав Микола.

– Що є, то все моє, – всунув руки до кишень Василько.

Враз пополотнівши, Микола плигнув на свого супротивника, як кіт. Василько шаснув убік, напасник лише спромігся розпанахати йому сорочку. Тріскотіння дертого полотна Миколу отямило, він зупинився посеред хати й, захлинаючись, хапав ротом повітря. Цієї ж миті Василько охопив біля печі чаплію, з розмаху вдарив напасника по плечах. Микола розпачливо зойкнув, поточився, ледве встояв на ногах. Побачив, що Василько знову підносить чаплію, із галасом босий вискочив у сіни. Василько хутко засунув двері й поліз на піч.

Почувши рейвах, з хліва прибігла тітка Хівря. Вона грюкала в двері, кричала, лаялася, вимагала, щоб Василько пустив у хату. А їй, мов цуценя, скавулінням допомагав Микола.

Василько з головою вкутався в рядно й не відгукувався. Вигнанці замовкли, щось у сінях шепотіли, а потім тітка Хівря вже іншим голосом, лагідно, ласкаво й жалісно благала:

– Васильку, та відчини ж дитино. Я тебе й пальцем не зачеплю й батькові нічого не казатиму

Не стерпів Василько, відгукнувся:

– Можете казати батькові, можете й чіпати, якщо руки довгі, а в хату вас таки не пущу.

– Відчини, Васильку. Ми ж тут замерзнемо. І нас до лікарні заберуть помирати, як твою маму.

– Хай беруть вас хоч і за лікарню, – зопалу вигукнув Василько, та одразу ж схаменувся й засоромився. Хіба ж можна комусь бажати такого лиха, яке спіткало матір його. Де й ділась та кривда, що зазнав від Миколи, сплигнув з печі, відсунув двері й позадкував до середини хати.

– Тільки зачепіть мене! – нашорошився він, готовий до захисту.

В хату вбігли тітка з сином перемерзлі, цокотіли зубами, тупцювались, намагалися зігрітись. Заводитися з Васильком ніхто не збирався. І не поскаржилася тітка Хівря, як того сподівався Василько, батькові, коли він повернувся з міста. Це дивувало хлопця, бо він бачив у Миколи на плечах чорну попругу, що в'їлася в тіло, мов гадюка.

Тітка Хівря керувалась іншими міркуваннями. У такій хаті, як Іванова, вона житиме, мов у Бога за пазухою, поки не повернеться з лікарні Малашка, а в разі чого, то може залишитися тут на всьому готовому, може, й назавжди.

Коли приїхав з міста Іван, тітка вискочила надвір і, вболіваючи, запитала:

– Як там воно з Малашкою? Не полегшало їй?

Іван тяжко зітхнув.

– Мучиться небога, – мовив він. – А лікар свариться, каже, що пізно покликав його.

– Господи, Боже мій, – схрестивши руки на грудях, лебеділа тітка Хівря.

– Ночував я в Йосипа, знайомого жида, – забувши про запряжені й стомлені коні, Іван сидів на бричці й розповідав свої болі. – Головань той Йосип, яких мало. І радив він мені раду.