read-books.club » Фантастика » Ангел пригляду 📚 - Українською

Читати книгу - "Ангел пригляду"

210
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ангел пригляду" автора Олексій Юрійович Винокуров. Жанр книги: Фантастика / Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 4 5 6 ... 83
Перейти на сторінку:
тому, що Олена Іванівна відвернулася від світу й пішла в безумство, а він такої розкоші дозволити собі не міг. Має слушність старша медсестра, треба рішення приймати, а вони одне гірше за інше.

— Збирайте персонал, — мовив він нарешті і прикрив очі — сил небагато, треба економити…

Через п’ятнадцять хвилин у кабінеті зібралися всі співробітники, дивилися хто сумирно, хто похмуро, але всі — з надією. Лікар Ясинський уже не лежав — сидів у кріслі, блідий, як мрець, промовляв ледь чутно:

— Евакуюватися немає ні найменшої можливості… Будівля непридатна і, до того ж, пристріляна, наступний обстріл може знищити хворих разом з нами… Звідси висновок: треба лікарню розпускати, ризикувати життям людей ми не маємо права.

Билася-стукотіла кров у скронях, під блідою шкірою спалахували лімфоцити, борючись із хворобою. Що ж ти робиш, лікарю Ясинський, де це бачено — розпускати божевільню? Куди вони підуть, психохроніки, хто їм догляд забезпечить? А де бачено, спитаймося, щоб по живих людях з артилерійських систем гатити? Ото ж бо й воно, і не базікайте про те, чого не знаєте. До того ж, не просто так ми лікарню розганяємо: у кого є рідні — до них, з докладними інструкціями, решту розберемо між собою.

Ще за чверть години все було вирішено, залишилося всього двоє неприкаяних.

— Панотець Михайло, — підсумував лікар. — І ще Катя-юродива…

Отже, Катя… Параноїдна шизофренія. Її тут звуть юродивою Христа ради. Молода, кучерява, цибата, а в душі геть стара — то темна, то кумедна. За іншого часу, за государя імператора, бути б їй місцевою прикметою, ходити брукованими вулицями, погрожувати перехожим тонким пальчиком, показувати червоний язик, пронизливо викрикувати дурниці про Бога та ангелів, лякати рогатих бісів, які з напівп’яні забрели в провулки, що ведуть до храму, а ночами, видершись на дзвіницю, бешкетувати, розправляти крила й кукурікати, закликаючи архангела Рафаїла.

Ну а тепер законопатили її, як решту, в жовтий дім, надійні замки, в гамівні сорочки, напихають галоперидолом, пророцтв ніхто слухати не хоче, нікому її не треба…

— Панотця Михайла хто візьме, питаю? І Катю-юродиву?

Усі мовчать, опустили голови. І старша медсестра, сувора Наталя Онисимівна, яка навіть до буйних у бокс заходила з самим шприцом напереваги і з молитвою. І добра тітка Нюра, санітарка, що останню сорочку готова з себе зняти заради інших… Медбрати теж мовчать, похнюпивши стрижені голови на могутніх шиях. Хоча ні, не всі. Один підвівся, шукає очима — рудий Іванчук, з новеньких, навіть півроку в лікарні не відпрацював.

— Я візьму, — каже. — Я Катю візьму…

Не сподобався лікареві блиск в очах — солодкий, хтивий. Для Ясинського всі вони — хворі, суцільна неміч і сльози, муки й страждання. А цей у Каті бачить жінку. Недобре це. Але виходу немає. Отже, доведеться втовкмачити йому, щоб несамохіть гріха на душу не взяв… Якщо, звичайно, знає, що це таке… Але спробувати треба.

— А панотця Михайла візьмеш, Іванчук?

— Що?

— Панотця, кажу, Михайла візьмеш?

Правду сказати, він би й сам їх узяв — і Катю, і панотця Михайла. Кому ж брати тяжких пацієнтів, як не завідувачу відділення… Аж ось біда — нікуди їх йому брати. Три дні тому рознесло його однокімнатну, сама чорна діра в будинку лишилася, як дупло в зубі, ані тобі стін, ані підлоги. Добре хоч, що його вдома не було — пощастило. Божий промисел, не інакше. Порадів був — отже, навіщось потрібен він ще на цьому світі. Ну а навіщо потрібен лікар, окрім як хворих доглядати?.. Хворі є завжди, тож лікареві Ясинському теж треба бути. І не дістане його ні артилерійський снаряд, ні міна, ні куля, не підірветься він на розтяжці і п’яний ополченець не встромить йому в горлянку широкий штик-ніж…

Так принаймні здавалося йому нещодавно. А вийшло зовсім по-іншому. Знищили лікарню, і тепер лікар сам розпускає хворих по домівках. І куди податися йому самому — незрозуміло, всі ці тижні Ясинський жив при лікарні. Тимчасово, звичайно, можна і в бомбосховище, а там видно буде. Але брати в бомбосховище хворих не можна — їм догляд потрібний, режим, харчування нормальне. А якщо завтра все-таки вб’ють його — хто про них подбає? Ні, йому нізащо не можна…

Лікар знову подивився на Іванчука. А в того очі сховалися під важку лобову броню, похмуро дивляться, як миші з підпілля, губи ворушаться.

Ясинський напружив слух, зосередив увагу…

— Не можу, лікарю, вибачте… З двома не впораюсь. А Катю взяти — це будь ласка…

Ах Катю, Катю… Струнка, висока, м’які риси обличчя, очі глибокі, сірі… У періоди ремісії лагідна, привітна, ні з ким не сперечається, з усіма погоджується. В інший час, з іншими препаратами, певно, одужала б, пішла б у білій фаті під вінець, обсипали її хмелем, а щасливий наречений ішов би поруч, задивлявся на неї…

Спалахнув раптом у жилах застудний жар, скипіла кров, затягло свідомість мороком. На мить здалося лікареві, що саме він — той щасливий наречений. Це його обсипають хмелем. Це він іде попідруки з Катею, і вона дивиться на нього закоханим, довірливим, не каламутним поглядом.

Лікар здригнувся. Струсив із себе морок, глянув на Іванчука.

Невже віддати її цьому? Ні, не годиться. Хто знає, що він з нею зробить? Що ж, хай буде як буде.

— Гаразд, — сказав лікар. — Я сам візьму Катю…

Ошуканий Іванчук ображено засопів.

— А панотця Михайла?

— І панотця Михайла, звісно… Обох.

І теж, як і Катя, з’явився перед ним панотець Михайло — сидів навпроти за столом, дивився, схиливши голову набік, погляд уважний, співчутливий. А він, лікар, навпаки, сердився, ніби хтось невидимий під’юджував, сердито тупцяв ратицями, бив у бік кривими ріжками…

— Ну а якщо не клеїти дурня, панотче Михайле? — суворо допитувався лікар. — Ну який же з вас небесний бухгалтер? Що ви там, на небесах, підраховувати зібралися? Гріхи людські? Чи срібляники юд усіляких?

— Та не підраховую я, — відповів панотець Михайло. Промовляв утомлено — ліки діяли. — Нічого не підраховую, просто встановлюю міру.

— Чого міру? — не зрозумів лікар.

— Усього. Добра і зла, поганого й доброго, бруду і святості…— Потім подумав і додав: — А взагалі-то ви праві. Ніякий я не бухгалтер… Але справжньої своєї посади назвати ніяк не можу. Не годиться.

Зітхнув лікар, постукав олівцем по столу. Ось і говори з ними після цього! У всьому іншому — цілком нормальна людина, але як до небес доходить, тут панотця Михайла до тями нічим не повернути. І галоперидол закінчується… З іншого боку, навіщо йому галоперидол? Він

1 ... 4 5 6 ... 83
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ангел пригляду», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ангел пригляду"