Читати книгу - "Гуси-лебеді летять"

Тодi мiй дiд i показав свiй норов: уночi вiдiкрав у пана апостолiв i порiзав їх на дрова. Вранцi коло нашого подвiр'я вже юрмилися люди, розглядаючи розкиданi бiля дровiтнi голови, бороди, тулуби i ноги святих. Коли хтось дорiкнув майстровi, навiщо вiн отак розправився з фiгурами, дiд махнув рукою i сказав:

— Не порiж, то знов стоятимуть бiля панської кам'яницi, хай там тiльки одне горе стоїть!

Незабаром над'їхав за фiгурами розлючений пан зi своїми гайдуками. Побачивши, що робиться на подвiр'ї майстра, вiн вилаявся i на нашiй, i на чужiй мовi та й подався до батюшки зi скаргою на богохульство. Свята церква поклала на дiда покуту: вiн якийсь час мусив кожного, навiть найменшого, свята ходити на всi богослужби. I тодi найбiльше дiдусь вистоював бiля найкращих святих — Юрiя i Iллi, бо хто не знає, що Юрiй ненавидiв змiїв i панство, а Iлля громовими стрiлами бив чортiв, розтоплюючи бiсiвську шерсть i м'ясо на смолу?..

Наспiвуючи, я добiгаю до обiйстя дядька Миколи, якого по-вудичному прозивають Бульбою. Вiн якраз, широко розставивши ноги, стоїть бiля обори i коле дрова. Сам дядько Микола рудий, кирпатий i невеликий на зрiст, зате вусища в нього зародили, наче у гетьмана, а пiд ними i поверх них то чаяться, то розгулюють посмiшка i насмiшка. Жив дядько Микола хоч i бiдно, зате весело: вiн нiколи не впадав у журбу, нiколи не прибiднювався, а навпаки, любив так похвалитися, щоб iще хтось не крiзь смуток дивився на свiт.

Сiяв, наприклад, чоловiк десятину жита i вже наперед прикидав на полi:

— Зберу з цiєї десятини вiрних двадцять кiп, кожна копа дасть по двадцять пудiв, це вийде чотириста ще й з гаком. То чи не пора вже тепер будувати нову комору?

А згодом виходило, що зародило на десятинi лише вiсiм вiрних кiп, кожна видала вiсiм пудiв, i, коли хтось говорив про це дядьковi Миколi, вiн, анiтрохи не журячись, вiдповiдав:

— Хiба я винен, що погода не послухалась бога й мене? Тiльки ж через неї не добрав я трохи зерна, так зате полова яка: хоч сам їж, хоч посоли i попадю годуй! Аби мав корiвчину, то на цiй половi давала б вона не молоко, а саму сметану.

— А може, одразу-масло, — шпигала тiтка Ликерiя, вона нiяк не могла звикнути до вихвалянь свого мужа.

— От цього, жiнко, вже не може бути: масло через дiйки не пролiзе, — уточнював безневинно дядько Микола.

— А щоб тебе та бодай тебе, — i посмiшка змивала з пожовклого обличчя донедавню причепливiсть.

Навiть у страшний тисяча дев'ятсот тридцять третiй рiк, голодуючи, дядько Микола кепкував iз своєї недолi. Зустрiв його я весною вже обрезклого, розбалакались про людське горе, згадали сусiдiв, що передчасно перейшли на цвинтар, посумували, а про себе чоловiк сказав:

— Нам що з Ликерiею? Хлiба нема, зате маємо в свою волю м'яса: у мене ж худоби, не лiчено було! — В його очах, обведених тiнями голоду, з'явилася давня усмiшка життєлюба, а в моїх — сльоза... Не знаю чого, але в селi подейкували, що дядько Микола десь був знайшов перо жар-птицi. От аби знаття, чи правда це?..

Зараз дядько Микола смачно навпiл розколює березовi i грабовi кряжi. Робить це вiн так: пiдiйме над головою колуна, замахнеться, скаже "гех" — i дерево розвалюється надвоє, i знову "гех" — i знову на землю летять половинки.

Я прислухаюсь до його гехання й починаю посмiхатися.

— Ти. чого, пiдпомагачу, зуби шкiриш? — дивується дядько Микола, розгойдуючи рясну, на дрiбних зборках свиту.

— А чого ви за кожним разом гехаєте?

— Чого? — косує на мене чоловiк очима i вусами. — Нiби ти не знаєш?

— Не знаю.

— Еге, поганi твої дiла.

— Поганi, але не дуже... То чого?

— Без "гех" дерева не осилиш.

— Хiба?

— Не вiриш — спробуй! Ставай на моє мiсце.

Я так i роблю: беру колуна, замахуюсь — i вiн застрягає в оцупку.

— А що я тобi казав? — насочуються смiхом вуса i кирпа дядька Миколи. — "Гех" у господарствi — велике дiло, на ньому усi дроворуби тримаються.

— Дядьку, а це правда, що ви знайшли перо жар-птицi? — неждано випалюю я.

— Хе, який ти цiкавий! — дивується чоловiк, вiн оглядається, а по всьому його виду й очах проходять засторога i таємничiсть.

Ну, хто б пiсля цьго не догадався, що дядько Микола таки знайшов перо жар-птицi, тiльки не дуже хоче розказувати про це. I знов надi мною майнуло чародiйство казки. Я теж зиркаю на город i вулицю, набиваюсь усiм своїм виразом у вiрнi спiльники i тихенько-тихенько з надiєю питаюсь:

— Дядьку, то ви таки знайшли це перо?

— Таки знайшов, — шепоче дядько, змовницьки прикладає пальця до вусiв i уст, а одним оком косує на вулицю. Але зараз на нiй, окрiм табунця чорних, що ночують у коминi, горобцiв, нема нi лялечки.

— I що ви з ним робили? — аж тенькає щось у мене всерединi.

— Що? Коли всi дома засинали, я при свiтлi пера жар-птицi шив людям чоботи.

— Шили чоботи? — розчаровано перепитую, i всi видiння казки покидають мене.

— А що ж я мав робити, коли не було iншого свiтла? — одразу береться смiхом все обличчя i вусища просмiшника.

Коли так, то i я починаю посмiхатися, ще й докiрливо похитувати головою, щоб дядько Микола не дуже думав, що йому повiрили на дурничку. А казки все одно жаль...

Незабаром ми вдвох iдемо до нас, i дядько смачно розповiдає, якi вiн має купити лошата: нi в кого не те, що в селi, а навiть у Лiтинi й поза