read-books.club » Сучасна проза » Трохи пітьми 📚 - Українською

Читати книгу - "Трохи пітьми"

217
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Трохи пітьми" автора Любомир Андрійович Дереш. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 4 5 6 ... 73
Перейти на сторінку:
байдужим зором м'ясника. Віка – типово наш персонаж. Тобто одна з тих, хто погодився зустрітися під червоною шматою.

Я з цікавістю заглядаю їй між лікті, шукаю сліди уколів. Здається, немає, але думка про венеричні захворювання, в тому числі СНІД, нікуди не дівається.

На лівій руці шкіряний напульсник. Чомусь уявив прихований під ним потворний шрам від порізу. Пальці у дівчини чорно-фіолетові – не інакше, як паслася у чорниці. Тут кругом її повно.

Віка зирить на мене своїми тремтячими зіницями. Вона вся якась заморочена. Очі бігають, метушаться, дратують – я не можу вдивитися в них, своєю нервовістю вони ламають мій погляд.

Щось згадавши, вона лізе до кишені джинсів. Видобуває зіжмаканий, стертий по краях папірець і простягає мені.

Я розгортаю аркушик. Це ксерокопія документа.

* * *

Віка очікувально дивиться на мене.

– Ти координатор, да?

– Я?! Ні! Свят-свят-свят!

Віддаю їй листочок, і Віка засовує «документ» назад до кишені. Ми знову мовчимо. Віка крутить браслет на руці. Вона думала, що я координатор. А тепер просити в мене, щоб я пред'явив свою анкету, не наважується.

– їх ще, певно, немає. Координаторів. Певне, завтра з'являться, на відкриття.

Віка мовчить.

– Це ж завтра відкриття? – уточнюю я. Вона киває.

– Ну да, – говорить вона з особливою інтонацією, у якій встигаю розгледіти ледь не половину її життєвого шляху. Принаймні ту частину, де вона вперше усвідомила, що назад дороги немає.

Завтра шосте липня, ніч на Івана Купала. Завтра ж – відкриття щорічного шипітського фестивалю. Віка озивається:

– Вони пасуть нас. Зирять у бінокль. Прямо зараз. Сто пудів. -Хто?

– Вони. Координатори. Придивляються до нас із тобою…

– Та ну. Нахріна їм це? Самі ж нас запросили… Ти, до речі, як дізналася про збіговисько? – питаю, щоби трохи змістити акценти. Від згадки про координаторів мені й самому незатишно.

Віка дивиться у вогонь, ворушить бровами.

– Звідки дізналася? Та подружка одна розказала. Ну, тіпа не подружка, а так, одна дєвчонка знакома. їй прийшло це мей лом, вона зависала на вашому сайті, і їй приходили різні розсилки.

Я киваю.

– Вона, корочє, тоже з проблемами була, ну, у вас там тільки такі й тусуються. Але їй, – Віка киває, маючи на увазі наш фестиваль, – їй таке не хавається. А я прикололась, я така, люблю всяке інтересне в житті попробувати.

Віка трохи попускається, знімає бар'єр.

– З тим листом – гон. Питала я у піплів, чи хтось чув про подібне. Казали, тіпа шось таке чули, але ніхто нічого конкретно не знає. Ніхто чогось не їздив. Тіпа, деколи такі фішки організовують якісь люди… Семінари, тіпа шоби попустило… – Подумавши, вона докинула: – Може, це якась секта?

– Яка ше секта? – не второпую.

– Ну, запросила нас. Типу, розсилає анкети. «Прочитай сам і передай іншому». Кому вже всьо пофіг, такі вірять і їдуть. А тут зараз нам почнуть якусь хєровину проповідувати, моз-ги зомбувати.

– Не знаю. Може й таке бути. Треба дочекатися організаторів.

– А ти, до речі, не сектант? – дивиться вона підозріло.

– З чого ти взяла?

– А чого голова побрита?

Я пояснюю, що мені так на голову легше. Тоді думок дурних менше.

Віка недовірливо глипає на мене.

– Дурний, чи шо? – питається, хоча дізнатися про мої звички ще не встигла.

На спині в мене наколка у вигляді монади Джона Ді – ще з часів, коли ми з друзями захоплювалися не тільки прогресивною алхімією, але й творчістю гурту Coil. Приблизно тоді ж я пробив собі губу. Сам. Дома, під трамадолом. Циркулем.

Пропоную попити чогось теплого. Ставлю на вогонь казанок із водою. На небі сходить зірка.

– І все одно. Ти не схожий, – каже Віка.

– Шо?

– Ти не схожий на суїцида. Ти старший. Ти схожий на координатора. Покажи анкету.

Байдуже знизую плечима і дістаю з кишені «паспорт самогубця».

– «Ге-си…» ой, «Ге-ра-си-мов Гер-ман Іва-но-вич», – читає Віка вголос по складах, як мала дитина. Спочатку я вирішую, що це жарт, але майже відразу втямлюю, що таки ні.

– Oro! Тобі вже тридцять три! – озивається вона, не відриваючи носа від аркуша. – Так, так… «Місце прожи-ван-ня – місто Одеса». Oro, і я колись в Одесі жила! Як там зараз?

Знизую плечима.

– Нормально, – кажу. – Так, як всюди.

Ми п'ємо каву.

Віка просить розказати щось про себе. А в мене якраз настрій вигнати на-гора пару муль. В мене з'являється бажання помститися цій дівчині – незрозуміло за що, правда. Може, за те, що назвала мене дурним?

– Я лікар, – кажу. – Лікар-гінеколог.

Бачу, Віка такого не чекала. Дивиться на мене вже іншими очима. Мабуть, перебудовує зараз свої перші враження.

– У мене щось не в порядку з головою.

– Це я помітила, – без іронії каже Віка.

– Розумієш, я не хотів бути гінекологом. Я хотів стати ендокринологом, – додаю поволі. – Ендокринологом, Віка. Лікувати стидливих гермафродитів, притулятися фонендоскопом до страждаючих ожирінням підлітків… Милуватися потворними криптохорами-мутантами з піськами, як скам'янілі слимачки.

– Фу-у… ти в натурі хворий, – майже схвально зауважує дівчина.

– От і я кажу: хворий на всю голову. Тому ендокринологія – це моє. Моє. А доля відправила мене на гінекологію. Теж начебто мальовнича професія. Нічого не скажу, попервах я був задоволений. Інколи таке траплялося побачити, уночі весь в поту зривався. Поки молодий був, цікаво було. Був ентузіазм, розумієш? А потім попустився. Запалу не стало.

Я ж бо чекав, коли мене відправлять на медогляди. У вузи, у технікуми. Ось що мене манило. Ставити вагінальні клізми ніжним красуням. Витирати губки їхніх «ротиків» марлевими тампонами. А гачечки? Шпателі? Пінцети?! Натомість я мав справу із сорокарічними закомплексованими прихожанками місцевої православної церкви. їх навіть спринцювання не розбудить.

Мене відправили на периферію, в районну лікарню. Моя професія духовно старить людину. І так то вже ця робота влаштована, що до найцікавішого ти зможеш отримати доступ тільки тоді, коли воно вже стане абсолютно непривабливим. Мої очі постарілися на цій роботі, а серце замулилось. І що з того, що тепер я мав і клізми старшокласницям, і аборти пенсіонеркам? Нічого.

Віка міряє мене поглядом і з розумінням киває.

– А потім… знаєш… потім зовсім іншими очима подивився на свою професію. Зовсім іншими. Я уявив собі, ніби я кухар і маю справу з молюсками. Без гидливості, без ажіотажу – але й без паніки. Моя професія міняє людину.

Зітхаю, і Віка ніби відчуває всю

1 ... 4 5 6 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Трохи пітьми», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Трохи пітьми"