Читати книгу - "Колиска на орбіті"

неповне. Але, думаю, вони для нас безпечні. Ми зустрічали інші цивілізації, що не зуміли зберегти рівновагу в період післяатомних воєн. Ви, мабуть, знайомі з результатами: самоаналіз, відступ, поступовий занепад, чимдалі більша покірливість.

— Навіть у таких велетнів?

— У загальних рисах так.

У цю мить Дослідник почув, як надсадно заревів двигун. Він спохмурнів і сказав:

— Ми знижуємося надто швидко.

Кілька годин тому вони вже говорили про небезпеку, яка чатувала на них при посадці. Планета, що наближалась, була величезною для киснево-водяного світу. Хоча вона менша від ненаселених воднево-аміакових планет і її маса зумовлювала нормальне поле тяжіння, сили гравітації з наближенням слабшали. Коротше кажучи, гравітаційний потенціал був високий, а бортовий комп’ютер простенької конструкції не запрограмований давати інформацію про траєкторію посадки в залежності від гравітаційного потенціалу. Це означало, що Пілотові доведеться робити посадку вручну. Обачніше було б обладнати корабель комп’ютером вищого ступеня складності, але це означало політ до околиці певної цивілізації, зайву витрату часу, можливо, розсекречення самої подорожі. Тоді Торговець вимагав негайної посадки.

Зараз він відчув необхідність аргументувати свою вимогу.

— Гадаєте, Пілот не знає, що слід робити? — сердито звернувся він до Дослідника. — Адже він двічі вдало посадив корабель.

“Так, — подумав Дослідник, — але на кораблі-розвіднику, а не на цій вантажній коробці”. Однак змовчав, дивлячись на екран. Вони знижувались швидко. Ніяких сумнівів. Навіть надто швидко.

Торговець роздратовано спитав:

— Ну чого ви мовчите?

— Коли ви вже так хочете, щоб я говорив, раджу пристібнути ремінь і допомогти підготувати катапультовий пристрій.

Пілот боровся відчайдушно. Він не був новачком. Атмосфера незвичайної густини навіть для гравітаційного потенціалу цієї планети полум’ям вирувала навколо корабля. Пілот дотримувався заданого курсу, прямував до певної точки на північному континенті. За інших обставин, пощасти їм більше, про їхню посадку говорили б, як про героїчну, майстерно виконану в безнадійному становищі. Та коли перемога була вже поруч, фізична перевтома, нервове напруження далися взнаки: Пілот ледь сильніше натиснув на важіль керування і корабель, що вже зайняв був горизонтальне положення, полетів сторч.

Часу на виправлення останньої помилки не було: до поверхні менше милі, але Пілот залишився на посту. Він встиг лише подумати, як би зберегти корабель при ударі під час посадки. Самому йому не пощастило вціліти.

Корабель шалено виривався з товщі атмосфери. Вдалося ввімкнути лише кілька катапультових пристроїв, вчасно спрацював тільки один.

Згодом, коли Дослідник опритомнів і звівся на ноги, йому здалося, що весь екіпаж, крім нього та Торговця, загинув. Його власний апарат приземлення згорів високо над землею, відтак забило йому памороки. Може, Торговцеві пощастило ще менше.

Густа, з м’ясистими стеблами трава обступила його. Здалеку було видно дерева, які нагадували Дослідникові дерева його рідної планети Арктур, хіба що їхнє верховіття не діставало найнижчих гілок цих дерев.

Він гукнув: голос глухо пролунав у густому повітрі.

Торговець озвався. Дослідник кинувся до нього, щосили продираючись крізь зарості, які перепиняли шлях.

— Ви поранені? — спитав він.

Обличчя Торговця скривилося від болю.

— Здається, щось вивихнув. Важко ступати.

Дослідник обережно обстежив його.

— Думаю, обійшлося без переломів. Треба йти, незважаючи на біль.

— Може, спершу трохи перепочинемо?

— Ми повинні знайти корабель. Це дуже важливо. Якщо він уцілів і його можна полагодити — ми врятовані. Інакше…

— Лише кілька хвилин. Дайте подих перевести.

Дослідник і сам зрадів короткому перепочинкові. Торговець заплющив очі. Дослідник дозволив і собі зробити те саме.

Дослідник почув чиїсь кроки, розплющив очі. “Ніколи не спіть на чужій планеті”. Тепер це марна порада.

Торговець теж прокинувся. Його зойк сповнився жахом.

— Це — житель планети! Він не заподіє вам зла! — заспокійливо крикнув йому Дослідник.

Тим часом велетенська потвора нахилилася, схопила їх, притисла до себе.

Торговець щосили пручався, але, зрозуміло, даремно.

— Ви можете з ним поговорити? — вереснув він.

Дослідник лише похитав головою.

— Я не зможу подіяти на нього своїм передавачем. Він мене не слухатиме.

— Тоді знищіть його. Знищіть!

— Не можна, — і ледве не додав “телепень”.

Дослідник силкувався говорити спокійно. Потвора кудись рухалась — вони швидко додали величезний обшир.

— Чому? — закричав Торговець. — Ви ж можете дістати свій дезинтегратор. Я його виразно бачу. Не бійтеся впасти.

— Як ви не розумієте? Якщо убити потвору, вам уже ніколи не торгувати з цією планетою, не злетіти з неї, а може, й не прожити до вечора.

— Але чому?! Чому?

— Тому, що це молодий представник виду. Ви мусили б знати, що буває, коли торговець убиває дитинча тубільця, навіть випадково. Більше того, якщо ми справді потрапили, куди хотіли, то опинилися в садибі могутнього тубільця. А це, може, один з його дітей.

Так вони потрапили до в’язниці, обережно випалили дірку у цупкій грубій матерії, якою була накрита клітка, і зрозуміли: плигнеш з такої висоти — неодмінно розіб’єшся.

Клітка-в’язниця ще раз хитнулася, описала дугу і спинилась. Торговець скотився в куток і злякано нашорошився.

Покривало відгорнули — світло залило клітку. Як і минулого разу, перед ними стояли два молодих аборигени.

“Зовні вони майже нічим не відрізняються від дорослих особин, — подумав Дослідник. — Звісно, менші розміром”.

У пруття просунули жмутик зелених бадилин, які нагадували очерет. Запах приємний, але на корінні — грудки землі.

Торговець позадкував і хрипко сказав:

— Що це вони роблять?

— Намагаються нас підгодувати, — відповів Дослідник. — Принаймні, щось схоже на тутешню траву.

Клітку накрили. Вона знову загойдалась. В’язні зостались самі, тільки тепер у них вже був корм.

4

Від чиїхось кроків Щуплий здригнувся, але це був Рудий, і хлопчик засяяв усмішкою.

— Навколо ні душі. Мені аж очі на лоб лізуть, слово честі, — сказав він.

— Т-с-с… Дивись, — відповів Рудий. — Ось бери. Просунь у пруття. Довелося бігати додому.

— Що це? — Щуплий обережно помацав рукою.

— Отакої! Фарш. Ти що, ніколи фаршу не бачив? Ось що ти мав принести, коли ходив додому, а не цю дурну траву.

Щуплий образився.

— Звідки я знав, що вони їдять. До того ж, фарш таким не буває. Він у целофані, і колір у нього зовсім інший.

— Звісно, у місті. А тут ми самі готуємо фарш, і він завжди такого кольору, доки його не підсмажиш.

— То він сирий? — вжахнувся Щуплий.

Рудий розсердився.

— Ти, бачу, вважаєш, що звірі їдять тільки смажені й варені страви. Не дурій, бери, він не кусається. Давай швидше, у нас часу немає.

— Чому? Що там удома робиться?

— Не знаю. Мій тато ходить з твоїм. Може, мене шукають. Може, Куховарка наскаржилась, що я взяв фарш. Хоч би там як, але не треба, щоб вони сюди заходили.