Читати книгу - "Повернення Короля"

- Доки не повернеться король? - підхопив Гандальф. - Ти правий, Наміснику, твій обов'язок зберігати королівство в очікуванні на подію, дожити до котрої мало хто сподівається. Виконуючи свій обов'язок, ти можеш розраховувати на будь-яку мою підтримку. Зрозумій вірно: я не керую ніякою державою, великою чи маленькою, але всяке добре діло, якому загрожує небезпека, стосується також мене. Гондор може впасти, але все ж, якщо уціліє хоч щось вічне, незнищенне, здатне розквітнути згодом і принести плоди, тоді я вважатиму свою справу закінченою. Адже я теж у певному розумінні Намісник. Чи це тобі відомо?

Він обернувся і рішучим кроком рушив до виходу. Пі-нові довелося припустити бігцем за ним, щоб не відстати.

Доки йшли, Гандальф жодного разу не поглянув на Піна й не вимовив ані слова. Слуга супроводив їх через площу з водограєм до вузенького провулка, забудованого високими спорудами. Вони кілька разів завертали, доки не вийшли до будинку, що притулився до міського муру з північного боку неподалік від гірської перемички. Широкі сходи привели їх до просторої кімнати, стіни якої були затягнуті золотою парчею. В кімнаті меблів було небагато: стіл, пара стільців, лава та два дуже зручних ліжка. Поряд з ними було приготовлено воду для вмивання. Три високих [17] вузьких вікна виходили на північ, на заворот Андуїну, все ще застелений туманом, Прирічне Узгір'я та водоспади Раурос. Пін виліз на лаву й почав з цікавістю вивчати гарний краєвид, аж доки служник не пішов геть, а тоді запитав:

- Ти сердишся на мене, Гандальфе? Я зробив усе, що міг.

- Оце достеменно так! - Гандальф обійняв Піна за плечі, теж виглянув у вікно і раптом засміявся. Пін з підозрою глипнув на нього знизу вверх - Гандальф сміявся весело, від щирого серця. А лише ж хвилину тому його зморшкувате обличчя здавалося стурбованим і змарнілим. Звідки ж взялося це глибоке джерело радощів? Якби воно вирвалося на волю, мабуть, затопило б ціле королівство...

- Ну звичайно: зробив усе, що міг! - крізь сміх промовив Гандальф. - Утім, вірно також, що не часто доводиться потрапляти в таку сутичку поміж двома грізними стариганами. Щоправда, Денетор дізнався від тебе набагато більше, ніж тобі здається. Ти не зміг приховати те, що після пригод у Морії загін проводив не Боромир, а хтось інший, гідний особливої поваги, власник легендарного меча, котрий збирався вирушити до Мінас-Тіріту. Гондорці взагалі багато розмірковують над змістом старих легенд, але Денетор, відправляючи сина в похід, надзвичайно заглибився у вивчення «прокляття Ісілдура». Це людина видатних здібностей, справжній нуменорець, як і молодший його син Фарамир. Старшого безмежна любив батько, але він був зовсім не такий... Денетор бачить далеко, при бажанні може читати чужі думки, навіть на великій відстані. Обманювати його важко й небезпечно, пам'ятай про це, Піне. Ти присягнув йому. Не знаю, що спало тобі на думку, а може й на серце, але ти зробив добрий вчинок. Я не був проти, бо не завжди тверезий розум повинен стримувати щирі почуття. Ти не тільки розважив його, але й розчулив його серце. Тепер тобі можна вільно пересуватися містом після служби. Але в цієї справи є зворотна сторона: ти поклявся виконувати накази Денетора, і він про це пам'ятатиме. Будь насторожі!

Гандальф зітхнув і додав:

- Ну, гаразд. Не треба занадто піклуватися про наступну днину, нам ще довго кожен новий день буде приносити [18] величезні турботи... Зараз я вже не зможу допомогти тобі. Фігури розставлено, гра почалась; і одна фігура мене особливо цікавить - Фарамир, новий спадкоємець Денетора. Чи в місті він? Треба буде дізнатися. А зараз мені вже час іти, Піне. Я хочу відвідати військову нараду, послухати, про що йтиметься. Хід у відповідь тепер мусить зробити ворог, і пішаки в цій грі важать не менше фігур, повір мені, Перегріне, захиснику Гондору! Гостри свій меч! Вже стоячи на порозі, Гандальф обернувся:

- Мало не забув! Будь ласка, якщо підеш гуляти, знайди Тінебора, перевір, як його влаштували. Місцевий народ тварин любить, але за кіньми добре доглядати вміють тільки роханці!

Гандальф пішов; дзвін на вежі Цитаделі відлічив третю годину по сходу сонця, гучний сріблястий звук прокотився над містом.

Піну не сиділося вдома; він вийшов на вулицю й озирнувся. Сонце яскраво світило, чіткі тіні від будинків та веж лягали на захід. Високий білий шолом Міндоллуїну підпирав блакитне небо. Вояки в бойовому спорядженні заповнили вулиці - мабуть, йшла -зміна варти.

- Зараз в Гобітанії вже, певно, десята ранку, - розмірковував Пін уголос. - Оце б сісти за солідний сніданок біля відчиненого віконця, на весняному сонечку. Невже мені так і пропадати? Цікаво, тут, врешті-решт, снідають? Чи час уже минув? Коли ж вони тоді обідають і де?

Тут він звернув увагу на чоловіка у чорно-білій формі, який ішов вузенькою вуличкою йому назустріч від центру цитаделі. Пін, відчуваючи себе надзвичайно самотнім, вирішив заговорити з незнайомцем, коли той підійде ближче. Але чоловік сам звернувся до нього:

- Ти - Перегрій Напіврослик? Мені повідомили, що ти присягнув Володарю. Давай знайомитись.

Перегрій, здивувавшись, потиснув простягнуту долоню. Гондорець вів далі:

- Мене звати Берегонд, син Беренора. Сьогодні вранці я вільний від варти, тому мене послали передати тобі паролі та ввести тебе в курс справи. А ще порозпитувати тебе. Тому що раніше напівросликів у нас ніхто не бачив, тільки чутки ходили. Окрім того, ти друг Мітрандіра. Чи ти його добре знаєш? [19]

- Ну, що тобі відповісти? - замислився Пін. - Я, звісно, його знаю, скільки живу, та й весь цей рік ми мандруємо разом. Але, розумієш, Ґандальф - це товстелезна книга, з котрої я знаю, може, одну чи дві сторінки. Хоч більшість навіть і того не знає. З нашого загону, здається, тільки Арагорн знає його по-справжньому.

- Арагорн? - спитав Берегонд. - А хто це?

- Та так... один проводир, - схаменувшись, ніяково відповів Пін. - Він ішов з нами, а зараз, здається, залишився в Рохані.

- А ти теж там був? На Рохан тепер у нас вся надія, точніше, все, що від неї залишилось. Як там воно?.. Але я відволікаюся: мені ж потрібно спершу відповісти на твої питання! Про що ти хотів би дізнатися в першу чергу, пане