Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"

Двері вище розчинилися, і до Олега збігла вдягнута у білу лікарняну піжаму Ірина. Спинилася поруч, простягла йому цигарку, залишивши іншу собі. Лікар дістав запальничку і, чиркнувши двічі коліщатком, затягся.

— Господи... Що це?

— «Кемел» — важкий.

— Воно й видно...

— Доктор, свої потрібно носити, — «проспівала» Ірина.

— Гаразд, із мене шоколадка. Де взяла?

— Женька пригостила. Ти хоч їв щось? Я зараз каву поставлю.

— Та ладно... Я взагалі-то перехопив. Ряшко підлизався. Я за нього сьогодні чергуватиму. Ми й остограмилися вже.

— Ох! Олег Вікторович... По вас і не скажеш... — вона скинула стрілками брів.

— Це тому, що я замучений. Нічого, відісплюся. Ти вже йдеш?

— Так, збираюся.

— Можемо по дорозі зайти в «Алісу». По каві — і розбігаємося. Виспатися треба.

— Давай. А як тобі моя нова туш?

— У контрасті з маскою — взагалі вражаюче.

— А може, мені також помінятися? Однаково я Галці чергування винна. Краще вже з вами, як із кимось іншим... Га?

— Якщо хочеш — міняйся. Будемо чергувати.

— А може, ви не хочете? — вона зробила картинно ображене обличчя.

— Ну що ти! Скажеш таке...

Він зігнувся до неї, Ірина поцілувала його у губи. Обоє піднялися догори. Двері за ними зачинилися, і ключ перекрутився двічі.

***

В ординаторській стояла тиша. Інтерн Ясінський із трагічним виразом обличчя писав історію хвороби, час від часу перериваючись, щоб поміркувати про щось своє. Двері розчинилися, і увійшов Олег Вікторович, старший ургентний зміни, його безпосередній шеф.

— Ну що, виспався? — поцікавився лікар.

Інтерн лише розпачливо махнув рукою.

— А дарма, — цілком серйозно промовив Олег. — Сьогодні з непривички, на твердому... Кажуть, старий замок поміняв.

Той лише надув губи.

— Ну гаразд, я ж так — по-дружньому. Наслуханий про твої «подвиги». Але не переймайся. Старий покип'ятиться і за тиждень не пам'ятатиме. От якби ти в Соколова на столі шкарпетки забув — тоді би точно плакала твоя інтернатура. Той злопам'ятний. А цей... — Олег махнув рукою.

— Він з цим усім... Знаєте, що зробив? — вигукнув Василь, не приховуючи образи. — Медсестрам зміни пороздавав! Усім по деталі. Щоб я потім ходив і збирав!

— Ну, а ти не ходив і не збирав.

— Звісно! Проте вони самі приносили. А дехто просто шпильку пускав: «Доктор, там у нас якісь ваші речі валяються...»

— І, звичайно ж, — розсміявся Олег, — шкарпетки були стоячі, а підштанки з дірками.

— Ніякі не стоячі... — інтерн зовсім надувся.

— Та годі тобі вже! Знайшов трагедію... Щоденники написав?

— Написав.

— Молодець. Шви Горюнову зняв?

— Зняв.

— От і прекрасно. Лягай та спи. По дрібницях не будитиму. Сьогоднішній апендицит твій — від початку до кінця оперуватимеш. Я поасистую.

— Ще невідомо, чи він буде.

— Буде. Учора ж не було. Хтось поступав?

— Так. Мужик з післяін'єкційним абсцесом і жінка — сорок два роки, між іншим, громадянка Польщі. Незадоволена — мати моя... Темпераментна уся. Усе — «поцо» та «поцо». По-нашому ні чорта не кумекає.

— Що у неї?

— Здається, ниркова колька. Ось тільки щойно її привезли.

— Ну, гаразд, — сказав Олег. — Абсцес сам розкривай. Як буде готово — покличеш мене, я подивлюся. Ну, а з полячкою піду познайомлюся. Про надходження чужоземців взагалі-то потрібно держадміністрацію повідомляти. Так що йду займатися.

***

На ходу застібаючи халат, Олег вийшов із ординаторської.

Телефон на сестринському посту дзвонив наполегливо. Нарешті підійшла чергова і зняла трубку.

— Перша хірургія. Так — є, чергує. А хто його питає? Одну хвилинку, він дивиться хвору.

Олег сидів у палаті на краю койки, на якій лежала насуплена, дуже невдоволена жінка. Лікар, доброзичливо торкаючись її руки, говорив:

— Ну ви ж бачите — вже минає, вам краще. Так одразу не може перейти. Повірте, вам зробили все, що належить у таких випадках. Крім того, про ваше надходження ми вже повідомили у міську адміністрацію, тому завтра про вас попіклуються представники державної влади. А сьогодні потрібно лягти і спати...

У дверях з'явилася чергова:

— Олег Вікторович, вас якийсь чоловік до телефону просить. Каже, що вже дзвонив.

Лікар посміхнувся елегантній полячці, пообіцявши, що до ночі ще раз зайде, і вирушив на пост.

— Так!

— Олег Женатий?

— Він самий.

— Вітаю!

— Взаємно. А хто дзвонить?

— Володя Якимець. Пам'ятаєш такого?

— М-м... Здається, ні.

— Перенесися років на п'ятнадцять назад. Спортивний корпус. Тренування тричі на тиждень. Володя Якимець з фінансового...

— Дійсно, пригадую... — розгублено промовив Олег. — Це ти? Радий тебе чути. Як ти мене вишукав? Що, якісь проблеми по медицині?

— Та як тобі сказати... Загалом, так.

— І у чому полягають?

— Знаєш, це взагалі не телефонна розмова. А ми могли би зустрітися? Я навіть зараз під'їхав би.

— Довга розмова?

— Гм-м... Ну, можливо. Від тебе залежить. Може, й довга.

— Цікаво все-таки: а в чім справа?

— Ну... Добре було би таки зустрітися.

— Знаєш що? — подумавши, промовив Олег, — Якщо це не надто терміново, давай завтра. Зранку на десяту. Га? Якраз чергування здам і буду вільний.

— Давай, — зрадів співрозмовник. — Звичайно, не терміново. Як досі терпів, то ще до завтра витримаю.

— Слухай, може, тебе подивитися треба? — занепокоївся Олег. — Раптом щось серйозне? Тоді давай вже.

— Ні, це не те, що ти думаєш. До ранку цілком терпить.

— Тоді гаразд. До зустрічі.

— До зустрічі.

***

Ірина зазирнула до ординаторської, але там нікого не виявилося. Проте не встигла вона зачинити дверей, як хтось легенько підштовхнув її досередини. Це був він.

— О, доктор... Де ж ви ходите?

— Та... Дзвонив один старий знайомий.

— А де ваш вірний учень та послідовник?

— Хворих дивиться. Між іншим, нормальний хлопець. Он — історії всі пописав... Та й взагалі нічого. Правда?

— Малолєтка... — жінка поглянула на нього з докором. — Інша справа — ви, Олег Вікторович...

— Та що там я... Старий гриб. Запліснявів зовсім від такого життя. І взагалі — вистачить демагогії. Давай краще тягни сюди каву. Раптом знову притарабанять когось... Я, між іншим, так і не обідав після сну.