Читати книгу - "Біла фортеця"

та занедбаним. Вхід до нього вів з боку вузької, зміїстої вулиці, яку на багнюку перетворював смердючий потік води, що без упину дзюркотів уздовж дороги; мені завжди було цікаво, звідки бере він свій початок. Будинок був майже порожнім, та кожного разу, коли я сюди заходив, відчував себе ніби обмеженим у просторі, закутим невідомою силою. Можливо, це почуття виникало через мого двійника, який вимагав називати його Ходжа, бо страшно не любив свого власного імені, котрим назвали хлопця на честь діда. Неймовірно, та ВІН СПОСТЕРІГАВ ЗА МНОЮ, здавалося, цей Ходжа хотів щось у мене перейняти, але що саме, не міг збагнути. Не міг звикнути сидіти на подушках, постелених на підлозі під стіною, тому, коли ми обговорювали наші досліди, я залишався стояти, ба нервово ходив туди-сюди по кімнаті. Думаю, Ходжі це подобалося, він, зручно вмостившися на подушках, досхочу міг стежити за мною, і бляклі промені лампи не заважали цьому.

Коли я відчував на собі його прискіпливий погляд, мене дратувало, що він щось вишукує і не помічає нашої схожості. Інколи ж мені здавалося, що він помічав нашу ідентичність, однак боявся її визнати. Складалося враження, що він грається зі мною; проводить наді мною дослід і отримує незрозумілі мені результати. Адже у перші дні він дивився на мене так, ніби щось вивчає, і це його ще більше захоплює. Не розумію, що стримувало його піти далі, зробити наступний крок. Може, саме через невизначеність будинок здавався мені похмурим і непривабливим. Ходжа соромився, і це бадьорило мене, хоча й насторожувало. Він прагнув непомітно втягнути мене в суперечку — вперше це сталося, коли ми обговорювали наші досліди, а вдруге, коли він запитав, чому я й досі не став мусульманином. Я зміг стримати себе, здогадуючись про його наміри. Ходжа все зрозумів й ще більше почав зневажати мене, а це обурювало. В ті дні єдине, з чим ми обоє погоджувалися, — це наша зневага одне до одного. Я стримував себе, бо плекав надію, що успішний показ феєрверку полегшить моє становище, і отримаю дозвіл повернутися на батьківщину.

Якось уночі, коли виготовлена нами ракета сягнула високо в небо, Ходжа настільки зрадів, що щиро поділився планами про створення такої, яка полетить аж на Місяць; потрібно лише підготувати правильну суміш пороху та відлити снаряд необхідної величини. Я почав переконувати, що зараз це неможливо, адже Місяць знаходиться на значній відстані від Землі, Ходжа зарепетував, що повчати його не треба, бо він і сам добре знає; та хіба Місяць не максимально наближений до Землі від інших планет, і це важливо знати. Я погодився, але, як і очікував, це його ще більше роздратувало.

Через декілька днів він запитав, як я можу бути впевнений у тому, що Місяць розташований найближче за інші планети до Землі. Може, це хибна думка чи оптична ілюзія, а ми сліпо віримо. І тоді я вперше розповів йому, що ми вивчали на уроках астрономії, коротко згадав головні принципи космографії Птолемея. Я бачив, з якою цікавістю він мене слухав, — Ходжа не пустив і пари з уст, і тим самим виказав свою глибоку зацікавленість. Через деякий час, коли я закінчив, він зауважив, що теж знайомий із працями Батламіуса,[10] але це не спростовує думку про наявність іншого небесного тіла, розташованого ближче до Землі. До самого ранку він запально й переконливо розповідав про це небесне тіло так, ніби щойно отримав достовірну інформацію про його існування.

Наступного дня він приніс мені книгу, написану жахливим почерком. Незважаючи на моє недосконале знання турецької, я зрозумів, про що йшла мова. Це були реферовані висновки (головної праці Птолемея) «Альмагеста», і, як мені здалося, зроблені не з оригіналу, а з іншого примірника. Мене зацікавили, звісно, поверхово лише арабські назви планет. Ходжа налився люттю, коли побачив, як швидко я охолов до цього примірника й кинув його як якийсь непотріб. Він сказав, що було б краще, якби я залишив свою зверхність й уважно проглянув цю сторінку. Я, як покірний старанний студент, почав заново гортати сторінки книги і натрапив на зображення примітивної схеми. На сферах, накреслених звичайними лініями, були розміщені планети відносно Землі. Треба сказати, що сфери були позначені правильно, однак про відстані між ними автор, очевидно, й гадки не мав. Раптом мені в око впала маленька планета, зображена між Землею та Місяцем, і коли я придивився пильніше, то помітив з різниці чорнил, що вона була намальована пізніше. Проглянувши рукопис до кінця, я повернув його Ходжі. Він сказав цілком серйозно, що віднайде цю зірку. Я нічого не відповів. Запала тиша, яка дратувала його не менше за мене. Оскільки жодна з наших ракет не підіймалася так високо, як та, ми більше не поверталися до цієї теми. Той наш успіх виявився не більше, ніж випадковість, причини такого високого злету ми не змогли ні зрозуміти, ні пояснити.

Набули ми непоганої майстерності у створенні яскравих та потужних вибухів феєрверку; це Ходжа, бродячи стамбульськими крамницями, знайшов в одній з них порошок, що прекрасно насичував полум'я. Назву цього порошка, який виблискував жовтими крупинками, не знав і сам продавець, тому ми вирішили, що це суміш мідного купоросу та сірки. Далі ми почали експериментувати з кольором, мішали що завгодно, але навчились робити лише блідо-зелений та коричневий кольори, дещо схожі відтінками. Нам хотілось більшого, та Ходжа стверджував, що навіть такого Стамбул ще не бачив.

Усі казали, що видовище з феєрверками, яке ми влаштували на другу ніч весілля, пройшло на славу, про це говорили всі, навіть наші вороги, які постійно намагалися перешкодити показу. Я не на жарт занервував, коли нам повідомили, що сам падишах з протилежного берега спостерігає за дійством; дуже хвилювався, що будуть перебої, і мені доведеться назавжди залишитися тут, а коли дали команду починати, я прочитав молитву. Спочатку для привітання гостей ми запустили звичайну ракету, вона летіла стрімко у височінь, за нею завели механізм, який утворював колоподібні спалахи, ми з Ходжею називали їх млином, небо вмить запалало червоними, зеленими та жовтими вогниками, які супроводжувало погрозливе рокотання; феєрверк виявився кращим, аніж ми очікували. З кожною ракетою механізм розгойдувався все сильніше, і раптом потужний спалах вирвався і осяяв усе навколо — за мить все згасло і запала тиша. На якусь хвилину я відчув себе у Венеції, коли восьмирічним хлопцем я вперше спостерігав феєрверк, але й тоді, як і тепер, я був нещасний: того разу через те, що мою нову