Читати книгу - "Декамерон"

церкві, вирішили тимчасово залишити місто, оселитися в позаміських маєтках, осторонь від вогнища епідемії, і прожити цей час, поки лютує пошесть, якнайспокійніше, в розвагах, співах, а надто — в розповідях. Намір виконано, оповідачів десятеро, за містом вони лишаються десять днів, кожен з них щодня розказує по одній оповідці, отже, за допомогою цього композиційного принципу об'єднано сто оповідок. Назва твору знаходить своє пояснення саме тут. Декамерон — довільне, як це й раніше бувало в Боккаччо, грецьке словоутворення, значення якого — десятиденник. Дослідники помітили й цілком середньовічну числову символіку (правда, очевидно, без особливого значення, лише данину традиції). І три, і сім, і десять — це якраз цифри, в яких вбачали особливу, таємну силу. Зокрема десять — вираз досконалості в числі, і в «Божественній комедії» Данте стільки пісень, скільки оповідок у «Декамероні».

Приблизно такий спосіб нанизування оповідань на один стрижень, як у «Декамероні», також існував і раніше, наприклад у східній літературі. Досить згадати хоча б казки 1001 ночі.

Кілька слів про жанр новели (оповідки). Боккаччо вважають творцем цього жанру. До якоїсь міри це так і є, хоч таке твердження вимагає певного обмеження і пояснення. І самий жанр, і назва існували раніше, перед Боккаччо. Слово «новела» має в італійській мові значення «новини». Очевидно, переказ якогось випадку з життя, побутовий анекдот був одним (не єдиним) з джерел виникнення цього літературного жанру. В Італії десь наприкінці XIII або на початку XIV століття була зроблена й спроба об'єднати та записати найпопулярніші зразки оповідань. Так виникла збірка «Новеліно, або Сто давніх оповідок». Отже, виходить, ніби Боккаччо не розпочинає, а продовжує цю новелістичну традицію, залежачи від попередньої збірки навіть кількістю своїх новел.

Не був він (принаймні в переважній більшості випадків) і творцем сюжетів своїх новел. Досліди над джерелами «Декамерона» проводило багато представників порівняльного літературознавства, і то не лише італійських. Підсумовуючи наслідки багаторічних досліджень, французький дослідник Анрі Оветг установив, що вже відомі джерела 85 оповідок, а невідомі лише для 15-ти. В ході досліджень виникали дискусії, висувались різні припущення, часом досить однобічного й крайнього характеру. Річ у тому, що багато сюжетів «Декамерона» має мандрівний характер, зустрічається в різних інтерпретаціях у різноманітних літературних пам'ятках, і не можна, звичайно, встановити, яка саме з цих пам'яток була відома Боккаччо, чи, може, він не знав жодної, що дійшла до нас, а натомість користувався з якої-небудь втраченої або запозичив сюжет з якоїсь усної розповіді. Часом дослідники заходили досить далеко в цьому полюванні за джерелами «Декамерона», натрапляючи на такі, яких явно не міг знати Боккаччо. Отже, в таких випадках ішлося вже не про вплив чи використання, а про паралельне існування двох творів, які мають, можливо, спільне джерело. Так говорить, наприклад, Веселовський, переказавши українську народну легенду про царя Соломона, що нагадує дев'яту оповідку дев'ятого дня «Декамерона». Навіть для славетного опису чуми на початку «Декамерона» було знайдене джерело: грецький історик Фукідід описав пошесть в Афінах. Фукідіда Боккаччо не знав. З Фукідідового опису користався римський поет Лукрецій, що дав подібну ж картину у своїй поемі. Поема Лукреція в часи Боккаччо не була ще відома також. Але переказ цього місця з Лукреція був у римського письменника IV ст. н. е. Макробія — от його вже, говорять дослідники, Боккаччо знав безперечно. Можливо, й так. Навіть і сумніву не викликає, що якби нашому письменникові трапилося щось подібне до його власної теми, то він би перечитав те місце особливо уважно, і, може, це й дало б йому якісь стимули. Не виключене й враження від Макробія, особливо якщо при тому не забувати, що опис пошесті в «Декамероні» має ще одне джерело — саму пошесть і власні безпосередні спостереження письменника.

Отже, досліди над джерелами сюжетів «Декамерона» нагромадили величезну кількість літературних пам'яток: тут і східна література (а що східна течія помітна в «Декамероні», доводять і імення героїв чи героїнь деяких оповідок — Алібек, Алатісль і т. д.), і деякі твори античної літератури, а надто античний роман (з «Золотого осла» Апулея запозичено два сюжети — десята оповідка п'ятого і друга — сьомого дня, у кількох оповідок — схема грецького роману); тут, нарешті, й середньовічна література, в тому числі й новелістична: французькі віршовані зразки міської літератури, так звані фабльо, ну, і, звичайно, італійська новелістична продукція.

Далеко не завжди ці пошуки джерел мали характер марної ерудиції, — дослідник довів спільність або запозичення, й на тому можна заспокоїтись. Найчастіше йшлося про те, щоб установити ступінь самостійності Боккаччо в користуванні матеріалом: що саме він бере, що відкидає з поширених версій, — це могло не в одному випадкові допомогти у вивченні ідейного змісту твору Боккаччо; яка його особиста участь у художньому опрацюванні запозиченого сюжету, — адже цим встановлюється й міра його письменницького обдарування, і його роль у створенні чи, принаймні, розвитку новели. Саме таку роботу, що узагальнила різноманітні й тривалі досліди часткового характеру, й виконав італійський літературознавець Луіджі Руссо.

Одне зіставлення, принаймні коротеньке, варто зробити й у цій статті.

Матеріалом для зіставлення буде сімнадцята оповідка згаданої вже збірки «Новеліно». Ось вона:

«У одного царя народився син. І мудреці-астрологи провістили, що як не пробуде він десять років, не бачачи сонця, то осліпне. Тому цар наказав пильнувати його, а коли минуло десять років, наказав показати йому землю й небо, море, злото й срібло, і тварин, і людей; серед усього іншого наказав показати йому й вродливих жінок. Юнак спитав, хто це, а цар наказав сказати йому, що це демони. Тоді юнак сказав: «Демонів я вподобав над усе». І цар сказав: «Звідси видко, яка дивна річ жіноча врода».

Читач упізнав у щойно розказаному ту вставну новелу (так би мовити, сто першу новелу «Декамерона»), яку сам Боккаччо розповідає у вступі до четвертого дня своєї книги. «Новеліно» не найдавніша пам'ятка, де ця історія зустрічається. Нема, звичайно, в нас ніякої певності, що саме звідти її взяв Боккаччо. Але, в усякому разі, перед нами типовий зразок новели добоккаччівського часу. Відмінність між ним і тим, що ми знаходимо в Боккаччо, аж надто разюча. Розповідь у «Новеліно» дуже нескладна, трохи незграбна й кострубата з усіма отими «і сказав» та «наказав сказати». Це, власне, притча, приклад, єдина мета якого — ілюструвати твердження, вміщене наприкінці в словах царя. Це, говорячи словами Веселовського, навіть не коротенька оповідь, а схема оповіді.

Зовсім інше знаходимо в Боккаччо. Він вроджений оповідач, це чи не найсильніша риса його таланту, недарма в ранніх