Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

якийсь чудний, по-телячому радісний подив за кожним разом, немов прочумуюся зі сну, протираю очі й не йму віри: невже це мій хлопчик, такий, яким я його задумала (завжди собі уявляла — ледь не зі шкільної лави ще!), — такий живий, такий справжній, такий куди несподіваніший, багатший і цікавіший, ніж я сама спромоглася б вигадати, такий великий і вмілий, «дай сюди», у нього справді все краще виходить, ніж у мене, навіть покраяти хліб — тоненькими, однаково рівними скибочками, любо глянути (з-під мого ножа лізуть виключно неоковирні, товсті бардиґи, кривобокі і в зазубнях, наче хлібину патрав голодний звір!), — і головне (хвалюся я своїм товаришкам, спершу подумки, а згодом і навсправжки, без сорома казка!), головне, він усе робить з якоюсь напрочуд природною легкістю й простотою, це також мусить мати щось до діла з тою безмежно зворушливою пластикою молодого звіряти: жодної, вкоріненої в тілі, потреби прикидатися, зображати собою щось, чим ти насправді не є (тягнути ногу в строю, дивитись у потилицю попередньому, дивитись у вічі начальству і яснозоро брехати…), — ні, ось чим як чим, а цим даром природної гідности я вже напевно не зуміла б його наділити, в жодній шухляді уяви не могло в мене бути напоготові такого образу, і ніколи не траплялось мені людини, яка з такою спокійною невимушеністю потрапляла б проходити крізь фальшиві ситуації, ні крихти не зачеплена їхньою фальшивістю, — тут мені тільки й зостається, що зачаровано роззявляти рота, мов дитя на фокусника, як усе-таки добре, що тебе вигадала (виліпила?) не я!.. Чи не вперше на віку можу сказати — добре, що я не маю над тим, який ти є і яким іще можеш стати, жодного контролю: точніше, не хочу мати, боюся, — всяке втручання з моєї сторони було б на гірше.

…Ти, звісно, так не думаєш, тобі таке й близько не в голові, — ти взагалі бозна-що собі про мене думаєш, мені навіть страшно робиться часами, — любов і взагалі страшна річ, щаслива — ох не меншою мірою, ніж нещаслива, тільки ніхто чомусь про це не говорить… Ляком війнуло вже тої найпершої хвилини, коли ти, всміхаючись, як до давньої знайомої, рушив мені назустріч крізь телестудійний шарварок, і той ніби вимкнувся перед тобою, пропав із кадру, настільки ти його не завважував, з грацією звіряти в нічному лісі переступаючи через хащі поплутаних кабелів та обминаючи підступну апаратуру, і в мені раптом зринуло заворожливе відчуття захитаного глузду, мовби розсунулася невидима стіна, що відгороджує нас од хаосу, і тепер можна сподіватись чого завгодно, цей невідь-звідки вигульклий незнайомий хлопець може бути шизом, маньяком із тих, що надзвонюють по телефону й підстерігають коло студійного під'їзду, тільки в психів ще бувають такі неприкрито дитинні усмішки (і водночас, як по паралельній колії, встигло ковзнути з жалем, що в цього хлопця напевно є дівчина, молода, з цих нових і відв'язаних, у топику й обтислих штанцях…), і тут я почула його голос, звернений до мене, — і на хвильку притерпла, бо дике питання впало так звичайнісінько, наче ми й справді з ним ледь не в одній пісочниці росли, тільки він кудись був відлучався, задлявся років на тридцять, аж ось він нарешті тут, драстуйте вам:

— Ви мене шукали?.. — Ні фіґа собі заявочки!

— Чого б це я вас шукала?! — цілком притомно обурилась я, вольовим зусиллям пробуючи попхнути назад на місце захитану стіну й повернути довколишньому світові подобу нормальности, — але світ уже вивернувся, мов сукня швами догори, і я бачила в ньому себе збоку, очима цього хлопця, як стою, ще нерозгримована по недавньому запису, мов щойно з телеекрана, на новачків це завше справляє оглушливий ефект: замість знайомої пласкої картинки — тривимірна, та ще й жива (можна приміряти до себе, опустити поглядом на рівень власних губ), — морда кремовим тістечком, волосся гладенько зачесане назад, аби нікому не забракло моїх ніжних вушок, чорний шкіряний жилет і біла з мушкетерськими закаврашами блузка від Bianco (подяка спонсорам у прикінцевих титрах), чорні — теж, до речі, неслабо обтислі — джинси, всі оператори люблять показувати мій вхід у студію дальнім планом, щоб на повен зріст, із ногами в кадрі, — і так я назавжди запам'ятала, в чому була того дня вбрана: непомильна ознака всіх поворотних подій у нашому житті, — але тої хвилини і мій зірковий прикид, і вся моя щойно-вийшла-з-кадру постава були натягнені на мене й застебнуті наглухо, як бронежилет, у повній готовності до бойової відсічі, що ти собі думаєш, парубче, та хто ти, блін, такий, щоб я тебе шукала?!..

— Мені сказали, що ви хочете робити фільм про Олену Довганівну. Ах, он воно що…

— А ви маєте якийсь стосунок до?..

— То була моя бабця. Тобто, — ледь помітна вибачлива усмішка, — не рідна, у других.

А він справді мило всміхається, подумала я тоді: немов роз'яснюється на виду, навіть коли губи при тому так скупо рушаться… Дивна річ, чомусь із першого погляду я автоматично зарахувала була його до російськомовних і вже наготувалась почути цю їхню силувану нововивчену українську, таку тісну, як нерозношений черевик, із раз у раз випираючими болісними саднами чужих фонем — «думафф», «шукафф», і натужними — аж душа обмирає стежити, мов за калікою, — спотиканнями на подумки перекладених із російської конструкціях, так розмовляє наш продюсер — дуже стараючись: «я рахую, що дзвінки в ефір треба прикоротити», «нам потрібна програма більш сильна, з своїм обліком», з чим-чим? — «з обличчям», ага, зрозуміло… (Навіть отакий чисто галицький зворот, «то була моя бабця», ще нічого не доводив, бо ж ці, нові, охоче переймали від галичан характерні слівця, діалектизми, навіть питальні співучі інтонації, й ліпили їх на свій волапюк у найнедоречніших місцях, вочевидь упевнені, що то й є щира українська мова, якої в живому виконанні вони, окрім як від галичан, може, й не чули ніколи, зрештою, а серед галичан що, не буває російськомовних? — послухати лишень, як вони всі в одну душу догідливо щебечуть по-російському, іно опинившись у Києві, а українську зберігають, гейби таємна секта, в суворій конспірації перед місцевим населенням, виключно для вжитку «серед своїх»!) І навіть те, що цей хлопець назвався внуком упівської боївкарки, жінки, чий образ не відпускав мене, відколи я вперше вгледіла її на паршивенькому архівному знімку — таку різко відмітну серед усіх тих вояків із грубуватими селянськими фізіономіями, чепурну й відзіґорну (елеґанцьку, як у них там кажуть!) навіть у повстанському однострої, так зграбно перетяту в короткому стані