Читати книгу - "Володимир"

І чомусь, невідомо саме й чому, трапилось з ним те, чого він зовсім не ждав. З очей зірвалася, поповзла по щоках, прокотилася посивілою бородою й упала на траву велика зерняста сльозина.

- Не плач! - суворо сказав він Вісті. - Диви, - засварився вже він, - своїми сльозами всю твар мені змочила. - Він провів рукою по щоці й змішав свою сльозу з сльозами Вісти. - Ти краще скажи, як тут?

- Що повім? - відповіла вона. - Усе як було. Де ти так забарився?

Він обернувся назад, ніби хотів оглянути пройдений шлях.

- Далеко був, - промовив глухо. - Ратоборствували ми... Тепер уже вороги сюди не прийдуть... От тільки князя нашого Святослава не стало...

- Чула! Ходімо до хижі, Микуло. І вони пішли - бігцем по схилу валу, повільніше - двором.

- Чула, чула, - говорила Віста. - Від багатьох чула про князя. І вже думала, аще князь поліг головою, то й ти біля нього кості склав.

- Ні! - скрикнув Микула. - Я живий, живий, Вісто!

Разом, дуже зігнувшись, бо двері за довгий час ще більше осіли, зайшли вони приступцями до хижі, зупинились одразу за порогом. У кутку тлів вогонь, червонувате його проміння осявало піл, темні стіни, кадь, у якій світилось кружальце води, порожні, перевернуті догори денцями корчаги, горнці.

Микула поволі рушив уперед, зняв з плечей торбинку й щит, одчепив од пояса меч, поклав зброю перед очагом, сам низько вклонився вогню й чурам, що під ним жили.

І хто знає, чи почули й пізнали чури Микулу, чи, може, свіжим вітром війнуло на очаг від розчинених дверей, але вогонь у ньому враз ожив, забуяв, жовто-червоні язики піднялися над жаром.

- І як живе рід наш? - запитав, сівши біля очага, Микула.

- Усе як було... Немає роду.

- А брати Бразд і Сварг?

- Бразд тепер не брат нам... Посадник княжий, новий терем поставив...

- Бачив... Добрий терем. А брат Сварг?

- Що Сварг? У старій його корчениці десятки холопів працюють, а ще одну поставив на шляху до Остра.

- А інші родовичі наші?

- Усе далі й далі люди від людей.

- Чому ж, Вісто?

- У кого земля й гривні, в того сила й правда, це тільки в нас нічого досі не було. І вже тоді Віста запитала в Микули, поглядаючи на торбинку, що лежала на долівці недалеко від вогнища:

- А ти, Микуло, щось приніс?

Він не зрозумів навіть, про що вона запитує.

- Ти про що говориш?

- Чи є в тебе в торбі, - задихаючись, запитувала вона, - гривні, золото, срібло, багатство?

Микула подивився на неї, ніби не впізнавав.

- Багатство? О так, маю, он воно в торбині.

- І можна мені взяти подивитись?

- Дивись, дивись!

Поспішаючи, вона схопила й розв'язала торбинку, заходилася все з неї викладати.

- Сорочка?.. Та вона ж уся в крові... А це ногавиці... Знову кров! А це що?! Якесь жито?

- Дань узяв, - посміхнувся Микула. - Гречка це. Віста розгублено опустила руки.

- А де ж... де ж, Микуло, - запитала вона, - золото, срібло?

- Не знаю, де воно, - тихо промовив Микула. - Не знайшов... - Трохи помовчавши, він додав: - Що багатство?! Он, у Києві бувши, шукав дочку нашу Малушу... її немає, Вісто! Навесні померла... у Дніпрі втопла... - Він узяв з торбинки кілька зерен гречки, кинув їх у вогонь. - За спокій її душі.

Віста заплакала так, як плачуть діти, - невтішно, навзрид...

5

Невдовзі побував Микула в брата свого Бразда, - Любеч невеликий, куди не руш - терема його не обминеш, не хотів би піти, так однаково княжий посадник покличе.

- Чув, чув, що повернувся ти з брані, Микуло, - одганяючи псів на воротях, говорив Бразд. - Що ж до мене довго не приходив? Загордився?

- Чого б то я став гордитись, брате? - відповів на це Микула. - І чим?

- А хто тебе знає? Ми - земляні люди, ти ж воїн... Проте ходімо до дому.

Разом зайшли вони до терема, де якраз топила піч жона Бразда Павлина. Микула привітався з нею, але малоговірка, завжди нібито сердита Павлина майже не відповіла на його вітання. Знадвору увійшли три сини Бразда - Гордій, Самсон, Вавило, і Минула навіть не пізнав їх - недавно були уноші, від землі не видно, а нині високі, жилаві, дужі, як і їх батько.

- Бачу, сини в тебе могутні, - промовив Микула. - Ростуть та й виросли вже.

- Аякже! - засміявся Бразд. - Так усе йде в світі - одні мруть, інші дорогу труть, одно загибає - нове виростає... А сини мої справді могутні.

- У батька пішли, - засміявся й Микула.

- А що ж, - згодився Бразд. - Мабуть, так і є, - в мене, в батька.

Сини недовго побули в теремі - вони, либонь, завжди тут з'являлись, коли хтось приходив до батька, - оборонити його, захистити. І зараз вони, побачивши, що до отця прийшов його брат Микула, одразу вийшли, рідний дядько їм був нецікавий, зникла з терема й Павлина - брата Микулу не хотіла частувати.

- То де ж ти бував? - поцікавився Бразд. - Де ходив?

- Навіщо запитуєш? - махнув рукою Микула. - Сам знаєш, колись ти ходив на брань, нині побував я, а предки наші, брате, все життя не сходили з коней...

Нагадування про предків, либонь, не сподобалось Бразду, й він сердито махнув рукою:

- Не сходили з коней? Так це ж коли було? А чого б я нині став сидіти на коні? А втім, скажи ліпше про себе, чув, що січа з ромеями була велика, ми тут такожде терпіли - давали князям воли, коні, жито всяке... і людей не одинажде давали...

- Дуже великі брані були над Дунаєм, брате, - зітхнув Микула. - Як і вистояли, - не знаю... Сукупно стояли - болгари й ми. Але вистояли - не посрамили Руської землі, лише втратили князя...

- Що ж, Святославу честь і слава, - спокійно сказав Бразд. - Маємо тепер Ярополка. Достойний князь Святославич... На столі Київському сидить твердо, його слухає вся земля... А ти ж як,