Читати книгу - "Патетична соната"

Лука. Ні, ти вже краще так: «Вдома?» — «Вдома». Тоді ти: «Простіть, але в мене не всі дома, і я прийшов, щоб ви побачили ідіота з іконкою вічної любові, з дівчачим фартушком замість червоного прапора. Та якби ж ідіота! — Паскудника! Зрадника!» От!.. І знай, Ільку, востаннє до тебе прийшов я, востаннє й кажу просто; вірші ми з тобою писали, арифметики навчив мене, географії, книжки читали, товаришували, але коли ти зразу не вийдеш на вулицю, себто на дорогу революції, то я тобі не товариш і ти мені не товариш. Раз! Два! Три! (Пішов).

Я (услід йому). Адже ж сам ти почуваєш. Луко, що легше, мабуть, вчинити аж три революції зразу, ніж, скажім, відкритися дівчині вперше, що любиш… Га, Луко? Так дивись, я йду!

2

І я справді йду. Сходами вниз. Знову одна течія несе мене до П дверей, друга односить і гонить униз.

3

Непочута розмова.

Марина (перегравши). Буде!

Андре. Маrіnon! Ще і ще!..

Марина. Невже і вам подобається?

Андре (ревниво). «Невже і вам»! А ще кому?

Марина. Угадайте.

Андре. Ну, звичайно, кому ж. Йому!

Марина. Угадали. Сьогодні навіть уночі розбудив:

У Андре очі рогом.

«Заграй, дочко, «Патетичної», бо вже щось не спиться».

Андре. І я б вас розбудив, коли б було дозволено.

Марина. Йому все якісь запорозькі лицарі з цієї музики бредуться в голову, вічні степи, Україна, а скажіть, що вам?

Андре. Мені?… Угадайте!

Марина. Росія?

Андре. Честь оддаю, але ні.

Марина. Революція?

Андре. Вітаю, але ні.

Марина. Ну, не Україна ж?

Андре. Українські зорі, дзвони й сходи. Я іду. Раптом зустріч. Я цілую чиюсь тінь. Тінь краси! Шедевр! Мені хочеться узять її на руки і нести, нести…

Марина. Ви сказали — вітаєте революцію? За що?

Андре. Нам потрібніший тепер трикутний капелюх, ніж Мономахова шапка.

Марина. А вгадайте, що мені ввижається од музики?

Андре. Таток?

Марина. Щось чудне і незрозуміле. Привид, сон, реальність, усе разом. Ніби темна й дика є країна і така ж пригноблена, що забула навіть про своє учора і не зна, що буде з нею завтра. Сон. Два замки іржаві висять, печаті з орлами — білим, двоголовим. Замкнуто минуле, замкнуто прийдешнє. В тій країні дівчина самітна. Мріє й жде. І знаєте кого?

Андре. Кого?

Марина. Лицаря, що любить українські зорі.

Андре. Так?

Марина. День у день, ніч у ніч, щоб замки ті позбивав і двері одчинив…

Андре. Дівчині?

Марина. Дівчині й країні. (Зірвала кілька акордів з фортепіано. Піднесла їх у долонях, ніби квіти). Мої любощі це — сон, може, мрія — дівчина стрічає лицаря. Отак (удає з себе сповнену любощами дівчину, зустріч). «Любий мій, давно бажаний, милий!.. — І поведе, як гетьмана, у свою світлицю. Скаже:

— Ой, дзвоніть, софійські дзвони, щоб люди не чули, як я милого цілую…»

Андре. Маrіnе! Скажіть! Це лише мрія, чи є до цього практичний шлях, реальна програма?…

Марина. Це лише мрія, музичний привид химерної дівчини. А втім — замість трикутного капелюха може ж бути гетьманська булава? Тоді це програма. На Україні. Ви заздалегідь формуєте загони вільного козацтва, я — організацію. Це практичний шлях. Щось чудне й не зрозуміле — правда?

Андре. Хай дівчина жде лицаря!

Марина. Так?

Андре. Лицар буде! Він уже на порозі.

4

Одчинивши тихо двері, я:

— Простіть!.. Я не спитавшись увійшов, — це привілей старців і закоханих…

Я бачу корнетову спину. Він навколішках, цілує її кінчик сукні. «Лицар прийшов. Він просить посвяти. Маrіпоп! Мила!» — чую я і, непомітний, іду геть.

5

Я повертаюсь до себе на горище. Мені неймовірно важко. Я не впізнаю речей. Все змінилося, померкло, посіріло. Навіть сонце на небі вже не сонце, а якийсь жовтогарячий пластир на рані. Скрізь запалення і біль.

Шепочу:

— Ну що ж… Ще хлопчиком колись гнався ти за мріями на паличці верхи і з розгону, пам'ятаєш, босою ногою на розбите гостре скло — до кості, до серця?… Як упав ти з палички-коня на сміття якесь, пам'ятаєш? Ну от! тепер з розгону з примрійного коня… Який смітник кругом! Невже ж весь світ лише смітник, а мрії — випари із його!.. Так, Луко, всі дороги в світі — це лише орбіти: якою б не пішов, все одно повернешся туди, звідки вийшов, — в яму. Різниця лише та, що коли народжуєшся — випадаєш з ями; вмираєш, то попадаєш в яму. От і все. Чого ж іти! Куди іти? Кружляти по орбіті?… (Підходжу до віконця). Кинутися вниз, чи що?… (Дивлюся).

III

1

Уявіть собі, друзі, вулицю старого губерніального міста, сонячний ріг будинку, хмарку над золотобанним собором, далеку «Марсельєзу». Сидить чистій. Співає:

В суботу і в неділеньку,

Сказать би раз у раз,

По вулиці гулялисі

В штиблетах господа-с.

А як прийшла свободонька,

Вже вулиця не та-с:

Нема, нема роботоньки

З суботи й до суботоньки,

да-да-с.

2

Підходить другий.

Сідає:

— Браво! Біс! Ви співаєте, як опера, що горить.

Перший. А ти квитка купив, що сів на цеє місце? Марш!

Другий. Ви не подумайте, що тут вам справді опера, а ви білетер.

Перший. Це моє місце.

Другий. Тепер свобода слова, совісті і місця.

Перший. Пишуть: «Пролетарі всіх країн, єднайтесь», — а ти що!..

Другий. Як прийшов єднатися, ну!

Перший (заспівав і затарабанив щітками).

Ой, чистю, чистю, чистю —

Штиблети, як сонце…

Другий (ще голосніше).

А я й сонце вам почистю,

Не то що штиблети…

Перший. Дак ти справді конкуренцію прийшов робити? Марш, кажу!

Другий. Ша! Он де конкурент… (Показує на Оврама).

3

Лізе Оврам з ящиком і щітками.

Другий. Дотепная є воєнна приказка: де два б'ються, третій не лізь. Правду я кажу, громадянине солдат?

Оврам. Я вже після бою — от і лізу.

Другий. Ви лізете туди, де всієї роботи не більше, як самому собі почистити ботинки.

Оврам. Гей, якби ж я мав таку роботу, то я б сюди ніколи не приліз!..

4

Я бачу, як людніє вулиця, голоснішає, ближчає «Марсельєза». За нею ніби пливе угорі хмарка од собору. На балкон виходять старий